Герої майбутнього роману
Русь, ти про нас напишеш? Оповідання? Таке, шоб читали? Бо твої читаю, нормуль, як у житті.
Ну звісно, напишу, якшо хочеш, напишу, головне, шоб ви живі були.
Дуриш ти. Шо ти напишеш, як нічого не знаєш?
Розмовляю телефоном із чуваком, що зараз в АТО. Воює з квітня без ротації, як і більшість його підлеглих.
Знаєш, каже мені,тут шо не день, то роман. Якби я вмів, то написав би.
Нічого, відповідаю. Повернешся з війни, все напишеш, такі тилові щури, як я, допоможуть. Нам за щастя буде таким, як ти, допомогать.
Ой да ладно, сміється. Я он у тебе в книжці прочитав, як після війни ставилися «наші» до тих, хто був на окупованій території, і зрозумів, шо все це нас знов чекає на Донбасі.
Ну, може, й так. Якось та буде.
Мовчимо, сопимо в слухавки, ніхто не хоче говорить про найголовніше.
Шо, не витримую першим, є двохсоті?
Є. Один двохсотий, один трьохсотий. Ти їх навряд чи знаєш, вони, як ти проїздив, були з іншого боку дороги. Обстріляли нас з мінометів, а потім з-за зеленки лупонули чи то з самохідки, чи з крупнокаліберного. Одного одразу, а другого в руку.
Мовчимо. Кожен думає про своє.
А знаєш, у душі кожен з нас трохи трьохсотому заздрить. Навіть якщо вголос не скаже. Бо той додому поїде, а нам далі тут. Не обстріли страшні, а рішення, які щодня приймаєш. Стріляєш у відповідь з міномета, а сам Бога молиш, щоб поруч цивільних не було, бо ж метал не розбирає, хто винен, а хто ні.
Тримайтеся!
Ну звісно, ти теж не забувай, дзвони героям майбутнього роману.
Нарешті розсміялися.
Люди і нелюди
Сьогодні побачив відео. На землі лежить поранений десантник. Майже всі його товариші загинули, бо далі стоїть спалена бронемашина і по дорозі розкидані тіла загиблих.
Терорист знімає його на телефон. Те, що це не журналіст, а просто такий собі апалчєнєц-баєц, видно з того, що він тримає телефон вертикально, а отже, не розуміє специфіку телебачення. Окрім того, питання штибу: «Ти стріляв? Нє? А вани стріляли?» свідчать на користь моєї версії.
Однак я не про нього навіть. У якийсь момент до пораненого підходить місцевий дядюшка в синій майці й сонцезахисних окулярах «пчьолка Майя». І це гівно починає нести єресь.
Я отєта встал, іду в церкву, шоб паставіть свєчку за упакой душі Порошенка, Авакавих і усєх іх, видає бидло, бачачи, що його знімають. Поступово старий задрот сам себе накручує.Ви панімаєте, тиче ціпком у бік пораненого на землі,вони ж не православні, вани єті, як їх, капелани. Католіки. Усі протів нас.
Бойовики, побачивши, що дяді тіки дай слово, то він тут усіх з гівном змішає, підначують.
А как би ві паступілі з єтім плєнним ранєним? питає «оператор».
Расстрілять, блін. Я дивився по тілівізару, як вони всіх наших вбивають. Расстрілять! Тім боліє, шо вони отказалісь от гіоргієвськой лєнтачки, ахулілі Георгія-Пабєданосца, прідставляєтє?
Дядько не витримує, виймає зі світлих штанів хустиночку і сякається в неї. Потім починає валувати, плювати на пораненого бійця і врешті валить, куди йому треба.
Страшне відео. Якби з полоненого знущалися супротивники, я це хоча б зміг осягнути. Однак старе чмо у світлих штанах та синій маєчціце вже, як кажуть, перебір. Заради звільнення територій для такого набору з кісток і вати і воюють хлопці? Дуже сподіваюся, що таких виродків на Донбасі все ж менше, ніж нормальних людей.
А, і ще. Оператор обіцяв «замилити» морду дядькові, щоб його не впізнали. Однак, як водиться, набрехав. Тож, країно, дивися на чмошника з Шахтарська. Дивися широко розкритими очима, щоб не забути і випадково не пробачити.
Сепаратист
Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.
Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.
О! А я ж тобі сепаратиста не показав!
Кого? У мене округлюються очі.
Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!
Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.
Оце і є Сепаратист. Андрій колупає в зубах соломинкою. Він у нас контужений, тож вважай.
А кинутися може?
Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.
Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.
Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.
А звідки вони тут узялися?
Ну багато людей повтікало з Марянки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?
Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і пє водичку.
Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної земліпостріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.
Фрау
Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!
Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні звязки, так як люблять це робити на Донбасі.
У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.
А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!
Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».
Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.
А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.
З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:
Альо, Семенченко? Вітаю, Семене, тут у мене є людина до вас у батальйон «Донбас». Ну так, біженець, хоче воювати за свій край. Усе серйозно! Навіть, шоб довести лояльність, може здати одного Сірьожу, шо з сепарами мутить!
Очі фрау полізли на лоба, вона дала відбій подрузі й заклякла, дивлячись на мене.
А ще тут родина добровольця не дуже хоче стісняти киян, то, може, пристроїш жінок десь у гуртожиток? І ближче до АТО. Кажуть, шо можуть на польовій кухні працювати. А там ще чувак є молодший, він теж ніби не проти повернутися і дім захистити.
В автобусі запанувала така тиша, що важко повірити. Фрау відкрила рота, аби шось сказати, та її заціпило.
Я підморгнув їй і видав:
Зараз я фотку дружини добровольця надішлю, пробий шо до чого про всяк випадок.
У цей момент автобус спинився на Славутичі, і фрау вискочила.
Аж до Позняків люди поглядали на мене хто з острахом, хто із зацікавленням. Я ледь стримував посмішку. А на виході почув у спину і таки посміхнувся:
І правильно, а шо вона розказує своїм, шо ми барани. Тепер повоюють!
В опчем, Семенченко впливає на всі види сепарів, навіть не знаючи цього.
Відра
Ця країна приречена. У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі.Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.
Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвіря до самої галімої турбази.