Руслан ГоровийДевяноста хвиля міграції
Про автора
Руслан Горовийавтор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.
Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.
Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.
В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли розяснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.
Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.
Останні творчі здобутки Руслана Горовогодокументальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».
всі почуття, які викликають герої Горового, живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме літератураа не її подоба. Цемоє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу
Девяноста хвиля міграціїПовість
Прізвище? Імя та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!
Прізвище? Імя
Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.
Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).
Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і деревяна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.
Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.
Я в танкісти піду, казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку. У мене й батько у танкових військах служив начальником клубу.
А я хочу в прикордонники, інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові.У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонникито щит батьківщини, а всі іншілише шурупи в тому щиті.
Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохиі я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:
А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.
Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:
Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмутьфакт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!
І так побачу, без кирзачів, я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток, я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани, уперед, за орденами!
Та пішов ти!
Розумні люди готуються «закосити» від армії з найперших відвідин військкомату. Я ж за гульками та гітарним бренькотом під підїздами про це якось не думав. Тепер доведеться виправляти. Блукаючи від кабінету до кабінету на комісії, я уважно слухав і спостерігав. Як на біду, здоровя у мене вистачило б ще на двох призовників. Щоправда, одна зачіпка таки знайшласяколи мені сповнилося лише рік і три місяці, я частково втратив зір на одному оці. Історія темна й малоприємна, бо побічним ефектом залишилася косоокість, однак цього разу вона мені виявилася на руку.
Старий маленький лікар-єврей, надівши на голову дзеркальце, довго розглядав моє око через лупу, а потім, вимивши руки, заходився писати в картці.
То що? Куди ж я такий у військо піду?
Любий юначе! голос лікаря нагадував невеличкі жорна, що розмелюють чорний перець. Мушу вам сказати по секрету, що в наші смутні часи до війська беруть і з гіршими вадами. Звісно, льотчиком ви не можете бути фізично, а от звязківцем або, наприклад, рядовим у «стройбаті»без проблем. Наступний!
Картинка вимальовувалася не дуже радісна. Що таке «стройбат», я знав добре. Мій батько був головним механіком саме в такій військовій частині. З самого дитинства я бачив, як хлопці з усіх кутків Радянського Союзу проходили стройбатівську школу. Прізвище командира частини було Калашников, а його заступникаМакаров. Як жартував батько, це два види зброї, яку тільки й бачили солдати за весь час служби. На відміну від мене, батько аж ніяк не засмутився вердиктом комісії.
Не дрейф, синку! По-перше, до армії ще рік. А по-друге, заберу тебе сюди в частинубудеш як у Христа за пазухою.
Що таке бути «як у Христа за пазухою», я знав добре. З розвалом Радянського Союзу батько все більше пив. Він був мякою людиною, і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результатусе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше
У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг
Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку, він мав чітке уявлення про майбутнє.
Дивись, казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній. На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять пять аркушів паперу скільки коштують?
Я звідки знаю?
А язнаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.
І що?
А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!
Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу, його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини
Лесю, ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі,чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?