Слова про Путіна потрапляють у благодатний ґрунт. Пробурчавши «вибачте», пацани йдуть. Відійшовши далі на пагорб, сміливішають.
Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, лунає згори.
Я піднімаю великий палець угору і показую хлопцям, мовляв, зачьот. У голові спливає «Балада про дитинство» Висоцького:
Всеот нас до почти годовалых
«Толковищу» вели до кровянки,
А в подвалах и полуподвалах
Ребятишкам хотелось под танки.
Не досталось им даже по пуле
В «ремеслухе» живи не тужи;
Ни дерзнуть, ни рискнуть, но рискнули
Из напильников сделать ножи
Укотре ловлю себе на думці, що мені, як і батькам цих чотирьох «вояків», просто пощастило. Якби мій син був трохи старшим, точно був би на барикадах. Бо неможливо підлітка втримати вдома, коли поруч на вулиці історія пишеться. Та, мабуть, і не став би я тримати.
Однокласник
Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.
Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.
Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, мене зачепив підпис.
«Єсть такая профєсіяРодіну защіщять», написав мій однокласник.
Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.
Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганятице ще не Батьківщину захищати». Срач піднявсямама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.
«Ти там гаварі, та не загаварюйся», писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.
«Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?»розпиналася інша з Харкова.
«Пісатєль дурной», резюмував третій однокласник.
«Я Родіну, єслі нада, собой закрою», написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.
Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.
Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму зявилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»
Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.
Розвязка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.
Знаєш, опустив очі в землю знайомий, а він же ж російську присягу прийняв.
Може, громадянство?
Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.
Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фотокто одне, а реальністьто зовсім інше.
Наші
А ви з України?
Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.
Ага, з неї, рідної.
А ми з-під Львова, працюємо тут.
Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.
То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?
Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.
А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.
Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.
Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, ледь не плаче пані.Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.
Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.
Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед відїздом трохи підїсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:
Слава Україні!
Обіцянка
Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?
Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в пяти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».
Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.
Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.
Дізнавшись, що син їде у краї, де живе товариш, Ілько дав адресу і попросив передати вітання.
І ось ми тут. Старовинне містечко в горах. З фортецею, старовинним собором і купою будинків, які, мабуть, памятають обличчя королів Нижньої Сілезії. Вулицю знайдено, будинок теж. Піднімаємося на третій поверх. Дзвонимо і помиляємося квартирою. Чоловік, який відчиняє двері, вислуховує нас і сумно киває на сусідні двері.
То Юзека мешканя. Тілко юш нєма єго. Змер. Рокув тши, як змєр.
Часєдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків. Тож, хоча старого Юзека ми не застали, в цілому їздили і шукали не дарма.
Втікач
Здається, це був девяносто сьомий. Здається, його звали Чі, і, здається, він був з Кореї. Я побачив його на території прикордонного загону на Закарпатті.
Він сидів на ґанку біля триповерхового гуртожитку, який переробили під тимчасове житло для затриманих порушників кордону, і плакав.
На вигляд до двадцяти. Маленький, худий, він закрив голову руками і, розхитуючись з боку в бік, неначе метроном, повторював:
So do not! So do not!
Я саме приїхав знімати репортаж про нелегальних мігрантів, яких затримали на кордоні з Польщею і тепер тримали в приймальнику-розподільнику, до вирішення долі. Приймальник був переповнений. Люди і так жили одне на одному, а з кордону везли все нових і нових шукачів кращої долі, яким не пощастило перетнути наш кордон.
Так неможна! Так робити неможна, повторював Чі.Так з людьми не роблять.
Історія Чі була схожа на історії сотень чи тисяч тодішніх біженців. Розпродавши вдома все, що можна, він на літаку дістався до Росії. Ніби до Ростова. Далі місцеві «пастухи» (ті, хто переправляє мігрантів) за гроші перекинули його і ще кількох таких в Україну.
Кілька днів Чі сидів з купою інших нелегалів в однокімнатній квартирі із зачиненими вікнами на околиці Харкова. Їм було заборонено не те що виходити на вулицю, а й відчиняти кватирку та голосно розмовляти.
«Пастухи» чекали, щоб зібралося якомога більше людей, «бо вам так дешевше буде». Та навіть у «дешевше» Чі ледь вкладався.
І ось вночі приїхала вантажівка. З нелегалів зібрали гроші, запхали туди і повезли. Везли довго. Як ходили в туалет і що їли, не буду розповідати, то окрема тема. Нарешті вантажівка спинилася. Надворі була ніч. «Пастух» відчинив двері і попросив тихенько вилазити.
Ми в Польщі,сказав чоловяга. Сидіть на землі, доки ми не відїдемо, щоб не привертати уваги, а потім невеличкими групами прямуйте он туди, до лінії електропередач.
Вантажівка поїхала. А Чі з іншими побрели просто в напрямку прикордонного загону.
Аби не наражатися на неприємності, провідники тупо кинули людей, забравши гроші. І ось тепер на Чі чекала депортація. Грошей на другу спробу в нього вже не було, а значить, мрія на краще життя відкладалася чи не на завжди.