Шо? Я від несподіванки аж оторопів.
Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немаєбуде бійня.
Що тобі дать? ще раз перепитую.
Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.
І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.
Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.
А чого ж, кажу, не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.
Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.
Вибачте, каже, ви не так зрозуміли. І теж задом хамиль-хамиль.
Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?
В холі
Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.
Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей памятник війні.
Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.
Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.
Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.
Лікарю, підбігла до нас жіночка-медик, його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?
Лікар закурив, випустив угору дим.
Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.
Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.
Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повнихі фізичних, і моральних. Дожилися, млять.
В тилу
Не плач, доню, не треба!
Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.
Воно ж ніби й перемиря, а там, може, й до повного миру недалеко.
То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.
Ти дзвонила йому?
У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.
І шо каже?
Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.
Ну головне, живий.
Ага.
А шо Пашка, бешкетує?
Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.
Клята війна.
Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!»і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»
Скучає за Ігорем?
Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.
Так, хто б міг припустити, шо таке буде?
Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?
То все політики, доню.
Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?
Не заводься, доню, не накручуй себе.
Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на пятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?
Ми не вибираємо, в які часи жити.
Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.
І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?
Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.
Ну бувай, доню. Пашку цьомай!
Добре, і ви, мам, там тримайтеся.
Чонкін
Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.
А на тракторі можеш?
Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!
От і чудово, таких спеців нам і треба.
За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Підїхав, направив рампу з ковшами в потрібне місцеі гайда. Кілька хвилині чорновий варіант окопу готовий.
Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.
Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.
Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.
Тут побудь поки, сказав командир Вадіку. Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.
Через три дні, зївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв зясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.
Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.
Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.
Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.
Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.
Ти герой, справжній герой, валував капітан, обнімаючи Вадіка. І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!
А де всі наші?
Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!
Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.
Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головнена ходу.
Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.
Значить так, капітан посерйознішав. Тут, у частині, тебе будуть годувати-обігрівати, допоки ми тебе заберем. Тримайся!
Відколи поїхав капітан, минув місяць. КрАЗ засипало осіннє листя. Вадіка в частині стали звати Чонкін.
Пацани
Четверо підлітків, втягнувши голови в плечі, стоять і дивляться на мене. Дивляться не в очі, а кудись униз, на бути.
Ми стоїмо в центі Києва, на подвірї напіввідселеного будинку, через яке легко потрапити з Жовтневого на Грушу. В одного з пацанів у руці коктейль Молотова, в іншогозапальничка.
Та ми просто хотіли спробувати, як воно горітиме. Навіть не всередину кидати хотіли, а так, у стіну.
Постав пляшку на землю, намагаюся, щоб голос звучав холодно. Тут Путін нападає, а ви хєрньою маєтеся.