Слово «вовкулака» складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака «волосся, шкура» і має спільнословянське походження. Цей факт відображають багато словянських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ваўкалак, польск. wilkołak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. βρουκόλακας, βρυκόλακας і рум. pricolic). Гіпотетичнест.-слов. влъкодлакъ.
Вовкулаки «існують» у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврівплемя, місцем мешкання якого слугували верхівя Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовківзнову ставати людьми.
А південні словяни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від звязку жінки з вовкулакою»
3
Лисиця підїжджав до супермаркету «Новус» на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжакподругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом «Новус».
Уїхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місцеліворуч. Івеликий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точкаі є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Алебезрезультатно. Потрібна допомога.
Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.
Богдан Лисиця, відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю:Можна допомогти?
Дуже приємно, звільняючись від ноші, проспівала дівчина, Дарина.
Ну й тоннаж ви тягаєте, вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. Більше немає кому?
У-у, мотнула головою. Живу сама Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мамав Калинівці. Братна заробітках у Португалії. Оля
Це слово лягло останнім мазком у картину вражаючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча це майже те саме.
А я вас візьму та й відвезу додому, бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.
А вам це не складно? запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
Ну що ви, зрадів, навіть приємно.
Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?
У найзагальніших рисах, щиро зізнався. До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?
Угу, спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.
Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладіна.
Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.
Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю «Фея» Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до «Рудих Фурій» узяли. А мене ні
Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.
Увімкнув музику.
«Sexy, sexy lоver», завів у динаміках Томас Андерс.
О, різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла
Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.
Одного разу, після виступу «Рудих Фурій» у нічному клубі «Відірвись», Олі вручили візитку. Тільки з імям та прізвищем. Нуі номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обовязково. Бо
Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:
У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лишвід одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповістьзавтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила Ну, загалом, завертілося в них
Що ж ти чудиш, неандертальцю, вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «АSX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. Вибачте
Десь близько чотирьох років тому, продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася Та й він цілком ще зберігав форму Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури
Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота) і пішла з колективу. Природно, така пропозиціяяк рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала Я їй дуже вдячна. Але що буде теперодному Богу відомо
Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це, нарешті, сталося.
Наші стосунки трохи змінилися, дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Всезакономірно. Інакше трапитися не могло.
Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:
А ви не палите?
Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:
На жаль, ні.
Ну чому ж «на жаль»? здивувалася Дарина. Це однозначно на щастя.
«На жаль» тому, почав виправлятися, що не можу пригостити вас сигаретою.
А, дрібниці. Не зациклюйтесь, відмахнулася. Я, от, скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, мяко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?
Напевно, тактовно відповів Лисиця.
Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемой димимо, ніби паровози Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі Вона так хотіла дитину
Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:
А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?
Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.