Всего за 5.99 руб. Купить полную версию
Аж на третій день «господь її
помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий
крик...
— Єнерал!.. — зрадівши,скрикнула«довгоп'ята баба».
Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зітхнула — і розкрила сплющені очі... Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу
шушукання, глум, таємні страхи... Дійшло до того, що ніхто вже Вареника
не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого... Дехто
помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А
Кирило Кнур — недалечкий сусіда — Христом-богом клявся, що як купались
з Остапом укупі, то й хвостика бачив... Не при хаті згадуючи — куций,
та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи
немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці
невеличку родимку... «Оце ж воно й е!» — подумала та мерщій з хати.
— А що?? — стріва її кума.
— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й годі!
Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як
дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю — і вмре, не уведене в
закон!..
Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по
хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки... Мотрі
вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них:
«Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки.
Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест уводити?!»
«Боже мій!.. що його робити на світі?!» — плаче Оришка, — та до попаді:
«Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте
панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
ІІІ
ДИТЯЧІ ЛІТА
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася за-мужньою вдовою...
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де
вони жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати... Казали,
що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік
застав його в хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало
вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й
удень забороняли туди бігати...
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому
белебні, неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий прокопаний та
й годі... Іде скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки
так і гніздяться! — кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара
була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і
бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у
хаті, а й самого Остапа, — то й хата осунулась... Стріха місцями
повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок —
ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала...
Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися
од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч
потріскалась, — диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики —
і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п'ядь дошка од
дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті
прокурити... Бідота несказанна, злидні невилазні!
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту
оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя приняли,
стільки клопоту звідали...