Всего за 5.99 руб. Купить полную версию
Страх справді після таких думок закрадався їм
в душу — і вони обидві тихо молилися.
Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.
Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили — та окружному, а окружний— та губернаторові. Пішли писати та одписувати...
Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують,
пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та
переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селі — тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на
світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й
Мотря... Хто її зроду не знав, — став допитуватись: де вона й що вона.
Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали.
Вийде Мотря на вулицю, — малі діти слідком за нею; порається Мотря на
вгороді, — бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й
перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з
очей.
— Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов'язана, —чує Мотря позад себе в бабинці.
— Ото чорнява, що хреститься?
— Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого заміж пішла.
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона
впаде навколішки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру,
просить у бога ласки, одмолює свій гріх — і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски.
Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя,
дивитись. «Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» — викрикують з
усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай
випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси...
Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города... А
тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось під серцем...
Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:
— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла...
— Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!!
— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й
віку швидко буде... Там: торік хвостата зоря світила, а се знов проява
якась вирискалась...
— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак
цокотати, — не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь
чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала
юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного
Хруща. Аж ось — не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні
Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник — кріпак пана
Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як
тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з
ним, що хочете, як знаєте... Тоді громада розв'язала діло. Як голили
хлопців у москалі: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала
громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що
годилось—і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб,
перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника Хрущовим.
Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ні озивався.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пущенням, породила
Мотря сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні:
потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом
викрикуючи... Що вже не робила «довгоп'ята баба»-повитуха, — ніщо не
помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й
не стогнала — лежала мертвою колодою...