Всего за 5.99 руб. Купить полную версию
Вони б його давно кинули, якби було де
притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу
приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в
кого Мотря жне — вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі
Байраках Мотря хліб заробляла, — на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало!
А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Де вже думати про
одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття
та рам'я висіло... Як заробить конопель, — то й добре. Помочить їх,
висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак
літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є — спідницю пошиє,
юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках,
голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та
спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться, та й шмарує... Ото
буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, —
матері старе тіло прикриє, або дитині — штанці, куцину... Нужда!! На
зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком
дома — й не рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре... бо й чоботи
одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі;
літом — на полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, —
тільки й того, що доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома, — баба
зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає..
Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате,
розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, —
як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай
друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні!
Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!» або — ножа, або
— веретено... — то він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак
розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
Мотря за це не любила Чіпки. — «Десь Чіпка у нас буде дуже велике
ледащо! — жаліється Оришці: — йому як що робити, то треба за тиждень
загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в
спину, щоб довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на
всю хату... Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в
Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких
там — полив'яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому
зоставляє...
Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та
прямо до дітвори так і чеше. Так же . й дітвора його не приймає. Зараз
почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть...
Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто
якого роду... Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід
уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу
— честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й
братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до
іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...
— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
— Запорток! — підхопить другий... — Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за
чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки
очима світить... Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того.
Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо
сміху...
— Чіпкої де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців. Мовчить Чіпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала...