Всего за 5.99 руб. Купить полную версию
в бур'яні, — одмовляє понуро та все копирсає під нігтем...
Регіт — аж вигін розлягається...
— Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
— Ні...
— А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти? /
— Я... Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку...
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постой, я бабусі скажу, — вона тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як
ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не
розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою.
Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або
про горобця — доброго молодця... Чіпка слухає — й дума: «І чого отой
дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині
зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова
знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз
хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі
міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само
говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки
гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись:
що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає
пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці
— тільки цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли,
мов жива, шелестить малими листочками!..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять...
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве
без нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома
буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці
щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій
— ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став
пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх
діток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не
вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла
їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і
пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, —
каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб
тебе з городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала
кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так
гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля, — щоб і городини не
глушило, й людей не жалило!
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства,
пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою,
гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі
підіймали хвилю горою — з самого споду до верху... Як рій той, гули в
дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились... Од билинки
перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки
не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим.