Карпенко-Карий Іван Карпович - Хазяїн стр 18.

Феноген вий­шов.

Ху-у-у! (Ви­ти­ра пiт.) Сла­ва бо­гу, хоч у спи­нi не бо­лить так, як бо­лi­ло, - пев­но, на­рив прор­ва­ло все­ре­ди­ну, i лег­ше ста­ло. Би­рi, би­рi, би­рi… Ма­ло ку­пив дур­ний цей Кар­ло.

Входе Ха­ри­тон.

Пузир, Ха­ри­тон, по­тiм Зо­лот­ницький i Фе­но­ген.

Пузир, лi­кар, Зо­лот­ницький, Фе­но­ген i Уряд­ник.

Пузир (до уряд­ни­ка). Чу­ли, пев­но, про бунт в Ма­нуй­лiв­цi?

Урядник. Чув за­раз.

Пузир. Про­шу вас, бе­рiть лю­дей звiд­цi­ля i їдьте, будь лас­ка, в Ма­нуй­лiв­ку за­раз. Гу­бер­на­то­ро­вi i iсп­рав­ни­ко­вi по­си­лаю те­лег­ра­му.

Урядник. Ма­нуй­лiв­ка не мо­го участ­ка. Крiм то­го, я маю дру­ге важ­не по­ру­че­нiє. По дi­лу злос­но­го банк­ро­та Ми­хай­ло­ва слi­до­ва­тель пос­та­но­вив сьогод­ня при­вес­ти вас для до­п­ро­са як об­ви­ня­емо­го в сок­ри­тiї два­над­ця­ти ти­сяч овець. По­лу­чiть по­вiст­ку. (По­дає.)

Пузир. Сок­ри­тiє?! Яке сок­ри­тiє?

Урядник. Не знаю.

Пузир. Я при­няв вiв­цi вiд Петьки Ми­хай­ло­ва на ви­пас!

Урядник. Не знаю.

Пузир (ви­ти­рає пiт). Я вам ка­жу! У ме­не свiд­ки єсть.

Урядник. Пред­пи­са­но вру­чить по­вiст­ку i сьогод­ня при­вес­ти для доп­ро­са як об­ви­ня­емо­го…

Пузир. Як при­вес­ти?!

Урядник. Пiд ка­ра­улом.

Пузир (пiд­нi­мається). Пiд ка­ра­улом?!! Що ж це? (Опус­кається в крiс­ло.) Свiт пе­ре­вер­тається, пос­лiд­нi ча­си нас­ту­пи­ли. (До всiх з од­чаєм.) А? А? На ви­пас дав два­над­цять ти­сяч овець, а слi­до­ва­те­ле­вi по­ка­зав, що я пе­ре­хо­вую йо­го вiв­цi!.. Ах ти iдол, ах ти прах­вост.

Золотницький. Та у те­бе ж свiд­ки, пев­но, єсть?

Пузир. Аяк­же! Ах ти, iдол! Фе­но­ген, чуєш? Ти ж свi­док?

Феноген. Своїми ву­ха­ми чув, своїми очи­ма ба­чив i знаю… Я при­сяг­ну, що на ви­пас.

Пузир (нер­во­во ча­са­ми ви­ти­рає пiт). Чуєте? Он якi лю­де по­нас­та­ва­ли: прах­вос­ти iз прах­вос­тiв, ана­фе­ми iз ана­фем! Об­ма­не, обiк­ра­де, за­рi­же, ог­ра­бить, чор­то­вi ду­шу про­дасть - аби гро­шi! Нi со­ро­му, нi чес­тi!.. Чи чу­ва­но ко­ли про та­кi дi­ла? Го­ляк мас­тi Петька Ми­хай­лов, не ма­ючи нi ше­ля­га в ки­ше­нi, умуд­ряється брать гро­шi в бан­ках, без гро­шей бе­ре то­ва­ри на фаб­ри­ках, скрiзь по­зи­чає, i всi да­ють! Ба­га­тiє не по дням, а по ча­сам, ти­ся­чi бi­до­лаг не­суть йо­му гро­шi, як у банк, на про­цен­ти, а по­тiм рап­том ша­рах: банк­рот! I та­кий зло­дiй мо­ше­ник, гра­би­тель тяг­не за со­бою в тюр­му чес­но­го, нi в чiм не ви­ну­ва­то­го ха­зяїна! Iдольське… Прок­ля­те дi­ло!

Золотницький. На то­бi ли­ця не­ма, iди при­ляж, ми дi­ло об­мiр­куємо.

Пузир (че­рез сльози). Пет­ро Пет­ро­вич! Ря­туй­те, ря­туй­те мою честь! Честь, Честь мою топ­чуть в бо­ло­то! Я двiс­тi, трис­та ти­сяч дам за­ло­гу.

Золотницький. Все зроб­лю, зас­по­кой­ся!.. (Ти­хо.) Брат Ка­ли­но­ви­ча про­ку­рор, вiн по­мо­же, спра­вед­ли­во по­лег­шить твоє ста­но­ви­ще.

Пузир. Так? Ох!.. (Ти­хо.) Ска­жiть, не­хай ря­тує… я на­дi­юсь, я пе­вен.

Золотницький. За­раз вiзьму Фе­но­ге­на i їду до сле­до­ва­те­ля. Що мож­на, все зро­би­мо.

Пузир (ти­хо). Про­сiть вiд ме­не Ка­ли­тю­ви­ча… Не­хай ви­ба­чить… Я дам бла­гос­ло­вен­ня на шлюб з доч­кою… (Тяж­ко пе­ре­во­де дух, про­пас­ни­ця йо­го б'є,, вiн ви­ти­рає пiт i го­во­ре про се­бе.) Обi­щать мож­на все, аби ви­ря­ту­вав… Обi­цян­ка - ця­цян­ка. (До всiх.) А будь ти прок­лят, вельзе­ву­лiв ти син, Петька ти ана­фе­мо­вич, бо­дай твоє тi­ло так роз­па­лось, як твоє кра­де­не ба­гатст­во!

Лiкар. Го­дi вже! Iдiть при­ляж­те i зас­по­кой­тесь.

Пузир. Пi­ду, пi­ду. (Опи­ра­ючись на Фе­но­ге­на, пiд­во­ди­ть­ся.) I ви зас­по­кой­тесь, обiй­деться без опе­ра­цiї - на­рив про­р­ва­ло. Од­но по­га­но: про­пас­ни­ця при­че­пи­лась… Нi­чо­го, про­й­де, i завт­ра я та­ки поїду з то­бою, Фе­но­ге­нуш­ка, вiв­цi ку­по­вать.

Феноген. Поїде­мо, поїде­мо!

Пузир (iде й стає). Ага!.. Ска­жи, Фе­но­ген, Кар­лу, що од­на овеч­ка, з пос­лiд­нiх, бi­ленька з кор­дюч­ком, має по­ра­не­ний хвос­тик; дру­га, чор­ненький лоб, шкан­ди­бає на пра­ву зад­ню нож­ку. Не­хай Кар­ло об­ди­виться, щоб ча­сом не зги­ну­ли, - шко­да ху­до­би i по­те­ря…

Пiшли.

Лiкар (до Зо­лот­ницько­го). Два-три днi - i смерть! Уряд­ник. А що ж ме­нi ро­бить, що я ска­жу слi­до­ва­те­ле­вi?

Золотницький. Ска­жiть слi­до­ва­те­ле­вi, що Те­рен­тiй Гав­рилович одiб­рав по­вiст­ку вiд смер­тi i ско­ро дасть по­ка­за­нiє пе­ред бо­гом.

Завiса.