Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 18.

Чалий і джу­ра.

Чалий і надвірний ко­зак. У ко­за­ка го­ло­ва пе­рев'яза­на.

Чалий і джу­ра.

Сава один, пи­ше.

Чалий, Гнат, Медвідь і Крав­чи­на.

Гнат. Доб­ри­вечір!

Чалий по­вер­тається і схоп­люється з крісла.

Здоров, здо­ров, па­не Са­во! Зда­ле­ка ти неж­данії гості ма­єш, чим бу­деш віта­ти?

Чалий (шу­ка очи­ма бро­ню). А чим же я та­ких гостей при­вітаю… Пос­лав мені гос­подь си­на, бу­ду в ку­ми зва­ти.

Гнат. Не ку­мо­вать тобі, Са­во, з на­ми; не пить горілки та медів з прес­лав­ним то­ва­рист­вом, а зап­ла­ти­ти пер­ше тре­ба за сукні та за ада­маш­ки, що ти на­жив, па­не Са­во, з ко­за­ць­кої лас­ки…

Чалий хо­че взять шаб­лю. Медвідь йо­му до­ро­гу зас­ту­пає. Са­ва хо­че взять руш­ни­цю, що в другім кінці стоїть,- Крав­чи­на зас­ту­па йо­му до­ро­гу.

Сава, на­хи­лив­ши го­ло­ву, хви­лю мов­чить.

Чалий. Чо­го ж бра­ти мої хо­тять? Чи би­тись, чи ми­ри­тись?

Гнат. Прий­шов час, Са­во, розп­ла­ти­тись за крив­ди ті, які ти нам і лю­дям всім своїм зро­бив.

Чалий. Я лиш обо­ро­няв від крив­ди ва­шої ввесь край. Один про­ти дру­го­го ми у по­ле вис­ту­па­ли, озб­роєні, мов ли­­царі на герць! Те­пер же ви утрьох на ме­не бе­зо­руж­но­го на­па­ли,- цього не доз­во­ля честь ли­ца­ря та­ко­го, як ти, Гна­те! Ко­ли вже во­ля бо­жа є на те, щоб з ва­ми розп­ла­тив­ся я, доз­воль же і мені мою ти шаб­лю взя­ти, тоді один я про­ти трьох кри­ва­вий бой прий­му, а бог не­хай рішить, і мерт­вий той не­хай по­ля­же, хто крив­ди більше на­ро­бив!

Гнат. На поєди­нок ти не маєш пра­ва з на­ми, бо по­те­ряв ко­зацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спа­лив, на­пав­ши зра­дою на нього; за те, що ти ло­вив то­ва­ришів своїх і в ру­ки панські відда­вав; за те, що церк­ву ти спа­лив,- те­бе гро­ма­да на­ша смерті при­су­ди­ла, і ви­пов­нить при­суд гро­мадський ми взя­лись… Про­ти гро­мадсько­го су­да обо­ро­ня­тись шко­да!.. Ко­лись, хрес­та­ми поміняв­шись, ми пе­ред об­ра­зом да­ли при­ся­гу обо­ро­нять лю­дей своїх від лядської крив­ди і на­пасті; при­ся­гу ту зла­мав ти, бра­те, те­пер во­на те­бе вби­ває!

Всі троє обс­ту­па­ють Ча­ло­го і про­ко­лю­ють йо­го шаб­ля­ми, про­ко­лов­ши, одс­ту­па­ють.

Чалий (па­дає). Простіть… Я смерть при­няв за рідний край… Я кров'ю змив свою ви­ну… Про­щай­те. (Уми­рає.)

Гнат. Про­щай!.. Кра­ще, бра­те, гнить тобі в землі, аніж з ля­ха­ми вкупі на наші го­ло­ви ко­зачі ме­ча здіймать і на без­че­с­тя ко­за­чест­ву всьому свій лядський рід тут розм­но­жа­ти.

Завіса.