Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 17.

Зося од­на, іде до две­рей.

Ті ж і Ча­лий.

Сава один, сіда до сто­лу.

Сава. В Не­мирів завт­ра не поїду, а на­пи­шу яс­но­вельмож­но­му лис­та, що по­вер­тать свій рід у ка­то­лицьку віру я не зго­ден, бо це б зне­ва­жи­ло ме­не пе­ред очи­ма всіх панів, яко одс­туп­ни­ка від предківської віри, за кот­ру вчо­ра ще бо­ров­ся з ни­ми! (Пи­ше, потім пе­рес­тає, піднімається і слу­ха.) Прок­ля­тий пу­гач, як засміявся по­га­но!.. (Сіда і пи­ше.) І де він взяв­ся? Учо­ра двох убив, і більш, здається, тут їх не бу­ло. (Пи­ше, по хвилі здриг­нув, підняв очі на вікно і слу­ха.) Що це? Зда­ло­ся, на­че зно­ву хто ска­зав "доб­ри­вечір"! А, ду­рі­сть! Ну, доб­ри­вечір, то й доб­ри­вечір… Коли б мерщій вер­тавсь Шми­гельський. Я цілий день сьо­год­ня жду йо­го і тим се­бе так розт­ри­во­жив, що ніяк не відже­ну тяж­ких ду­мок, все більше й більш нагнічу­ють во­ни мій мо­зок… Див­на річ… Ко­ли я жив в сте­пу, в норі, у лісі,- не знав тоді та­кої я три­во­ги… А те­пер, от як не сил­ку­юсь,- нічо­го не зроб­лю з со­бою!.. Особ­ли­во сьогод­ня. Оці наг­ра­ди мов ра­ни­ли чим гост­рим і от­руїли мою ду­шу… От чую, на­че хто шеп­че мені і за­раз, що пра­ця та, яку я у своїх дум­ках лічив ко­рис­ною на­ро­дові, бу­ла і єсть на ко­ристь лиш па­нам! І чую я, що єсть тут прав­да - страш­на, страш­на прав­да!.. За те, що гай­да­мак, своїх братів, ло­вив і смерті пре­да­вав най­кра­щих обо­ронців прав на­род­них, за те, що церк­ву бо­жую спа­лив,- пол­ков­ник я і шлях­тич!.. Шлях­тич? Рідня, ви­хо­дить, всім па­нам!.. Ох, як мені нуд­но і на серці труд­но! Здається, за­раз би вер­нув­ся до своїх у ліс, у но­ри… Зо­ся піде скрізь за мною… А там я ви­го­дую си­на свой­ого Са­ву ко­за­кам на сла­ву! І він зак­риє батькові гріхи! Ох, ні!.. За­рос­ли мої шля­хи тер­на­ми - не­має по­во­ро­ту… Не­ма! Не­ма! (Б'є ку­ла­ком об стіл, го­во­ре нерв­но, ніби хо­че заг­лу­ши­ти три­во­гу душі.) І не тре­ба! Ди­тя­чий страх на­пав на ме­не, і я се­бе мор-дую. Щоб край ути­хо­ми­рить, то тре­ба при­пи­ни­ти ди­ку во­лю га­й­­да­мацьку, по­ки не за­хо­пив цей рух увесь на­род!.. Так… Так!.. Як мо­ре зрад­ли­ве сьогод­ня на лоні своїм гой­дає ти­хо ба­й­дак і мов при­сип­ляє плив­ця, а завт­ра в мент один ска­женіє і б'є на тріски той са­мий бай­дак і то­пить у хви­лях своїх навісних не­обач­но­го плив­ця - отак і на­род: ко­ли ро­зі­рве лан­цюг по­ко­ри, подібен мо­рю навісно­му! Покірний ще сьогод­ня й ти­хий,- він в мент один страш­ну підніме бу­рю, і Пос­по­ли­ту Річ по­то­пить в крові, і все обер­не у руїну! Пріч же, сумні дум­ки, пріч! Не про­ти на­ро­да я во­юю, а про­ти гай­да­мак; на­ро­дові ж ба­жаю ми­ру і спо­кою, щоб він під па­н­ською­ ру­кою до­був ши­ро­кої освіти і прав на вільне й ко­ри­с­не жит­тя для всього краю. (Здриг­нув і прис­лу­хається.) Зно­ву хтось ска­зав "доб­ри­вечір"! (Іде до вікна і, заг­ля­нув­ши, одс­ка­кує.) Що це? Вви­жається мені! Чи й справді то Шми­­гельський?!! (Підхо­де до вікна.) Пан Шми­гельський, блі­дний, і з уха кров дзюр­чить! Па­не Іва­не! Чо­го ж ти… Щез!.. Це ма­на… Це так мені зда­ло­ся…