Карпенко-Карий Іван Карпович - Сава Чалий стр 9.

Ті ж, вар­та, з нею за­по­ро­жець.

Се­ре­ди­на ку­ре­ня. Виг­ляд ко­ну­са, де­ре­ва підріза­но і вер­хи їх зве­де­но до­ку­пи, потім зав'яза­но. Звер­ху на­ва­ле­но хво­рос­ту, тра­ви, лис­тя, замість сто­ла ве­ли­кий круг­лий пеньок, замість стільців малі пеньки нав­ко­ло. В гли­бині ліжко з дро­ве­няк, зас­ла­но во­ло­вою шку­рою, в го­ло­вах сідло.

Чалий і Шми­гельський.

Чалий си­дить біля сто­ла, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки, Шми­гельський стоїть. Мов­чать.

Чалий. Все про­па­ло!.. Не­має зго­ди, не­має од­нос­тай­ності між на­ми. Одна біда по­вин­на б всіх єднать до­ку­пи, а ми йде­мо урозтіч!.. Нічо­му ли­хо нас не на­учи­ло!..

Шмигельський. Біда, що кож­ний хо­че стар­шим бу­ти і ке­ру­вать, а че­рез те один - бу­дує, дру­гий - руй­нує!

Чалий. І от усе зруй­но­ва­но, усе про­па­ло.

Шмигельський. Ні, ще не все про­па­ло, Са­во!

Чалий. Все, все, все! (Встає.) Жа­до­ба помс­ти в них та­ка ве­ли­ка, що здер­жа­ти її, як здер­жать во­ду ту, що ри­ну­ла крізь прор­ва­ну греб­лю, не­ма у чо­ловіка си­ли! І по­не­суть во­ни те­пер на Ук­раїну і сму­ту, і по­же­жу, і кров прол­лють ріка­ми, без жад­ної ко­ристі для на­ро­да, а потім і самі на па­лях всі ско­на­ють.

Шмигельський. Так бу­дем ря­ту­вать Ук­раїну від гай­да­мацької руїни!

Чалий. Як же ти її, сер­деш­ну, по­ря­туєш?

Шмигельський. Поїде­мо до гетьма­на По­тоцько­го в Не­мирів! Він дасть усю ми­лицію свою під твою ру­ку, і ми по­мо­же­мо йо­му прог­на­ти гай­да­мацькі ку­пи, що лиш озвірю­ють панів про­ти лю­дей, а люд про­ти панів. Ко­ли ж нас­та­не мир­неє жит­тя,- тоді лиш процвіте наш край! Споглянь: під панською ру­кою за час ко­рот­кий пус­ти­ня ста­ла ожи­вать, жи­т­тя на ній в гро­мадський стан скла­да­тись по­ча­ло; не ру­й­­ну­вать же йо­го нам, а і са­мим спри­ять такій будівлі тре­ба.

Чалий. Це ти при­ду­мав гар­ну річ: ря­ту­вать на­род від нього са­мо­го і по­ма­гать ля­хам для се­бе лиш жит­тя спокійне бу­ду­ва­ти з кісток і людської крові! Що то шлях­тич! За­го­во­ри­ла лядська кістка, прос­нувсь мос­ти­вий пан і зу­би по­ка­зав.

Шмигельський. Ні, Са­во! Ти по­ми­ляєшся! Я лях лиш че­рез то, що ним ро­див­ся; а сер­це, ро­зум і ду­ша - ве­дуть ме­не не тим шля­хом, яким ідуть усі ля­хи, бо я ба­жаю рівності, спо­кою, щас­тя і доб­ра - не тілько шляхті, але всім лю­дям!

Чалий. Ти со­лод­ко го­во­риш так, що вірить хо­четься тобі, і бо­яз­ко стає, щоб ти ме­до­ви­ми ре­ча­ми не от­руїв душі.

Шмигельський. Ко­ли ти вис­лу­хаєш все, що я тобі повідаю, і ко­ли в чім по­ба­чиш мою крив­ду, віддай ме­не на суд гро­маді, спа­ли жи­во­го на вогні, на па­лю по­са­ди,- як схо­чеш, так і по­ка­рай: в твоїх ру­ках і смерть моя, й моє жи­т­тя, тобі йо­го без­печ­но довіряю; та й стра­ху я не знав ніко­ли і не знаю, бо раз у раз ро­бив і го­во­рив я те, що прав­дою вва­жаю!

Чалий. Го­во­ри, пос­лу­хаю, що хо­чеш ти ска­зать,- ціка­во.

Шмигельський. Послідній час я у По­тоцько­го, у гетьма­на, в Не­ми­рові слу­жив, і він пос­лав ме­не шу­ка­ти Са­ву Ча­ло­го, щоб при­вер­нуть йо­го на панську ру­ку, як ли­ца­ря, для по­мочі, щоб лад дать на Вкраїні і вга­му­ва­ти гай­да­мацький рух!

Чалий. Так ти прис­тав до ме­не, зро­бивсь при­яте­лем мо­їм, заліз у са­му ду­шу для то­го, щоб струїть її?

Шмигельський. Свідчусь бо­гом, нічо­го я не мав ли­хо­го на меті, а щи­ро те ро­бив, що за доб­ро лічив! Слу­хай! Я ба­чив, як ба­чу і те­пер, що гай­да­мацький рух лиш край руй­нує, без жод­ної ко­ристі для на­ро­да,- це й сам ти за­раз тут ска­зав,- і взяв на се­бе я по­ру­ченість По­тоцько­го в надії тій, що чес­но я те­бе умов­лю по­ки­нуть гай­да­маків, щоб ря­ту­ва­ти край наш від руїни! Ко­ли ж я зро­зумів твій ли­царський замір до­буть на­ро­дові пра­ва справжньою війною і сам по­ба­чив влас­ни­ми очи­ма, що ти го­туєш пев­неє повс­тан­ня, що ти не прос­тий ва­та­жок, яких чи­ма­ло, а ли­цар, воєво­да,- я сер­цем і ду­шею став пев­ним дру­гом тво­го діла, бо відаю, що тілько си­лою од­ня­ти мож­на те, що си­лою у те­бе од­ня­ли! Я за­ли­шив По­тоцько­го замір, і, все жит­тя своє зла­мав­ши, в дум­ках я вже з маг­натст­вом во­ював і ждав тії хви­ли­ни, ко­ли на ділі зміг би по­ка­зать, що вірний син я Ук­раїни! І що ж? Замір ве­ли­кий твій, як дим в повітрі, роз­летівся! Замість війни - без­лад­ний рух підняв­ся зно­ву; біля стер­на став Гнат Го­лий, чо­ловік без жод­ної освіти, і по­ве­де братів на стра­ту, а край - на пев­ну ги­бель! Те­пер зос­та­ло­ся од­но: прис­тать до гетьма­на Потоцького, і я тобі це пря­мо го­во­рю!