Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 12.

Софiя пла­че, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ки.

Ганна и Со­фiя

Входе Гнат, ски­да шап­ку, вi­шає її i стоїть бi­ля по­ро­га, а Ган­на нi­би йо­го не ба­чить, го­во­рить до се­бе.

Входе Па­рас­ка, вже мо­ло­ди­ця.

Параска. Здрас­туй, Со­фiє!

Софiя. Ох! Як я'зля­ка­лась…

Параска. Чо­го?

Софiя. Так… не знаю… Як же я ра­да, що те­бе по­ба­чи­ла; ти моя пер­ша по­рад­ни­ця здав­на… Го­лу­боч­ко моя, Па­рас­ко…

Параска. Що тут у вас коїться? Ти так змар­нi­ла… Я оце по­чу­ла, що батько твiй од­хо­дить вiд вас, i за­бiг­ла на хви­ли­ну з то­бою по­ба­ла­кать.

Софiя. Ох, кра­ще не пи­тай… свек­ру­ха…

Параска. Свек­ру­ха як свек­ру­ха - я вже про неї й не ка­жу… Не крий­ся пе­ре­до мною, я те­бе дав­но люб­лю як сест­ру, i ме­нi жаль те­бе… Я все знаю…

Софiя. Що ти знаєш? Мо­же, ти знаєш i те, чо­го я не знаю?

Параска. Всi зна­ють, тiлько ти од­на не знаєш…

Софiя. Що, сест­ро, що, моя го­лу­боч­ко, лас­тiв­ко, ка­жи! Мо­же, ти що не­доб­ре знаєш про Гна­та?

Параска. Бач, ма­буть, i ти по­мi­ти­ла, ко­ли пи­таєш так пал­ко?

Софiя. Од­но по­мi­ти­ла: Гнат не та­кий, як був спер­шу, не­лас­ка­вий до ме­не, ха­ти не дер­житься…

Параска. А Вар­ка час­то у те­бе бу­ває?

Софiя. Вар­ка! Так нев­же ж во­на… ка­жи, ка­жи, що ти знаєш?..

Параска. Та те, що твiй Гнат час­то бу­ває у Вар­ки, во­на йо­го при­ча­ру­ва­ла.