Карпенко-Карий Іван Карпович - Безталанна стр 11.

Гнат тяж­ко й гли­бо­ко зiт­хає.

Мовчиш? Цу­раєшся? (Одпи­ха йо­го вiд се­бе.) Сли­ня­вий! Ду­рень! Со­лом'яний дiд! Про­щай! Бу­деш ти бi­гать за мною, бу­деш шу­кать, як пер­ше, та не знай­деш! Про­щай! (Iде.)

Входе Со­фiя, роз­дя­гається й сi­да.

Iван, Ган­на й Со­фiя.

Iван. Зно­ву гриз­ла? Я вже тер­пiв, тер­пiв, та й тер­пець ур­вав­ся! Ска­жи ти ме­нi, що я то­бi зро­бив, що то­бi Со­фiя ро­бе, чо­го ти гри­зеш її?

Ганна. Лi­ни­ва твоя доч­ка, не ха­зяй­ка, нi­чо­го не гля­дить, тiлько уче­питься чо­ло­вi­ко­вi за шию та так i ви­сить, а ти ще й сам по­ту­раєш.

Iван. Що ти ви­га­дуєш? Хi­ба я не ба­чу, як во­на ро­бе… Та не­хай би за дi­ло ви­ла­яла, ну, так! А то пря­мо чи слiд, чи не слiд - си­чиш, си­чиш i си­чиш!

Ганна. Сичу?! Що ж то я га­дю­ка, чи як?

Iван. Гiрш га­дю­ки! Га­дю­ка вку­сить, та й са­ма тi­ка, а ти си­чиш i в вi­чi лi­зеш, ку­саєш i знов си­чиш.

Ганна. Бре­шеш ти, ста­рий чорт, я не си­чу! Дар­моїди по­га­нi! Обоє тiлько ло­паєте, а ро­бо­ти з вас не­ма!

Iван. Так от що? Бач, де бо­ляч­ка! Я дар­моїд, я нi­чо­го не роб­лю!.. Ти так i ка­жи. Хi­ба то­бi по­ви­ла­зи­ло, що я чо­ло­вiк ста­рий, не­мощ­ний: що ж я бу­ду ро­бить, мо­же, ско­ро й пом­ру.

Ганна. Те­бе ще й довбньою не доб'єш! А ко­ли не зду­жаєш ро­бить, то йди пiд церк­ву з дов­гою ру­кою, а дур­но хлi­ба не їж!

Iван. Со­вiсть ти за­гу­би­ла! I ти ж не­за­ба­ром пос­та­рiєш, так i те­бе то­дi, як со­ба­ку, виг­нать з дво­ру?..

Ганна. Я без ро­бо­ти не си­дi­ти­му - хоч пiр'я дра­ти­му! Дур­но хлi­ба нiх­то не дасть! Баш­та­на сте­ре­жи, сви­ней па­си… Кiст­ки зби­рай, от що!.. Доч­ка ди­виться, що ти нi­чо­го не ро­биш, та й со­бi нi­житься та сли­ни роз­пус­ка! Он i чо­ло­вi­ка до то­го до­ве­ла, що ха­ти не дер­житься.

Iван. Ти ж са­ма до­ве­ла йо­го до то­го, що й жiн­ка ос­то­гид­ла! Хоч ко­му, то бу­де до­ма смер­дiть, ко­ли, за­мiсть ма­те­рi, у ха­тi со­ба­ка зла си­дить i раз у раз гар­чить!

Ганна. Сам ти со­ба­ка, ста­рий чорт! Сли­ня­вi! Стар­цi! Iшов би пiд три чор­ти, то од­ним ро­том мен­ше б бу­ло. (Одчи­ня скри­ню, пе­рек­ла­да збiж­жя i бур­чить.) Чорт не ви­дав! Еге!.. Так я й зна­ла! Ху! Не­вiс­точ­ка!.. Сва­ток…

Iван. От до чо­го до­жив! З ха­ти ви­га­ня­ють, при­ту­литься нiг­де! Iди ми­ром жить, ру­ку прос­тя­гай! До­жив на ста­рiсть… I пi­ду! Кра­ще ми­ром жить, нiж ота­ке вис­лу­ху­вать щод­ня. (Ве­ре шап­ку.)

Софiя. Ку­ди ж ви, та­точ­ку?

Iван. Пi­ду по­пи­таю, чи не їде хто в го­род, а ти скла­ди моє збiж­жя.

Софiя. Тат­ку!.. Тат­ку, не ки­дай­те ме­не! Що ж я без вас ро­би­ти­му?!

Iван. Ба­чить бог, моя ди­ти­но, як ме­нi са­мо­му тяж­ко те­бе по­ки­дать. (Гла­дить її по го­ло­вi.) Ти єди­ная моя ди­ти­на, моя ра­дiсть, ти тiлько й тi­ши­ла моє ста­ре сер­це, i не мо­жу я ди­виться, як те­бе му­чать че­рез ме­не, не мо­жу, я… не знаю… Я б то­бi не­бо при­хи­лив!! (Ви­ти­ра сльози.) Та ви­со­ко… ви­со­ко… (Iде.)