«Вже непокровавлена, вимовив зворушено. Чи вже ліпше, а за кілька день, може, і скину опаску й не станеться нічого, хоч і доторкнетеся її. Я не мякий!»
Молоденька Ева не відповіла, поглянула соромливо на него, він усміхнувся, і не подавав їй вдруге руки.
«Що з тобою, Ево? кликнув батько, змішаний поведениям доньки. Ти хора? Заховуєшся, наче в гарячці? а до мужчин звертаючись, сказав: Вона не зносить виду крови, і не може забути дикої пригоди, особливо покаліченої руки. Я не повинен був її сьогодні з собою брати. Простіть її нечемність, але наперлася їхати зо мною і я вволив її волю. Ми дрожимо над нею. Вона одна в нас. Звичайно я її до нічого не силую. Якесь таке вдалося мізерне».
О. Захарій обтер хустиною легко зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, зайнятися тут нею хвилинку, звернувся душпастир виключно до Юліяна:
«Тепер, молодий паничу, я зроблю вам одну пропозицію, котрою, може, не погордите сим разом. Коли ви були раз лицарем проти нас, то будьте ним і дальше. Загостіть сего літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте сего. В нас околиця гарна, здорова і така повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, як мир а розваги досить. Прогулки, куди схочете. Я постараюся вам о їзду верхом досхочу, коли забажаєте. По великім ставу, що лежить в нас недалеко саду приходства, будете веслувати до втоми. Він великий, чарівний, під густим лісом, повний риби і диких качок а глубокий, поважний, аж іноді жах забирає.
Як хочете, будете і на лови ходити. Я сам не мисливий; в мене вода в серці і мені не вільно форсуватися. Зате з двора все хтось ходить. Або і з завідателем лісів в С. зможете злучитися. Він вас сієї штуки ще ліпше навчить. Що забажаєте, будете мати. В нас і гарна бібліотека. Не занудитесь. Любите книжки? А головно, ви будете свобідні, як у себе тут, розумійте». І щирі і сині очі душпастиря благали німо то батька, то сина, щоб сповнив його прохання.
Юліян не відповів, відгорнув волосся з чола. По його обличчю, при слові «бібліотека», промайнуло мов світлом.
«Кажете, отче, в вас бібліотека, обізвався тут батько. Юліян ночами дочитує, коли йому дні закороткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і кімнати в нас невеликі».
«А в нас аж надто широкі, сказав душпастир. Будете мати свою зокрема. Вчителька Еви виїжджає через вакації (Ева приватистка поки що), а її кімнату займете ви. Вона сама вам не буде мішати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саду вона, то у лісі над ставком, всюду, лиш не в хаті, тому і дика, як дика качка».
Ева, зачувши своє імя, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернула до нього, стала по його стороні і не спускала ока з юнака.
«Згода, пане Юліяне?»
Юліян боровся і через хвилину мовчав. Це одверте, щире запрошення обгорнуло його наче теплом і уймило зовсім для душпастиря. Він був би зараз пристав на пропозицію. При вичисленню розваг о. Захарієм, вставився йому перед усім перед уяву став. Глибокий, поважний, під темним лісом це було щось, що мало щось в собі. Він був плавець і плавання було саме тепер його найулюбленішим спортом.
Їзда верхи була йому вже по більшій части знана. Батько Едварда Ґанґа держав тому тут верхівця в місті і вони оба не в один час училися їзди верхи. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Вони були переповнені зеленню, блискучою поверхнею ставу він бачив, як риба перепливала, плюскалася під і над нею, бачив дикі качки і нараз стрінувся з великими, темними очима молодої Еви. Щось в нім вмовкло. Щось затяжіло в душі. Він ледве чи прийме запрошення о. Захарія. На жаль. Хоч би і хотів. Чомусь ні. Ще мовчав. Його мов щось задержало. Не був чогось певний.
Він оглянуся на батька, і їх погляди стрінулися, зіллялися в одну мить.
«Ну?» спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.
«Він вже запрошений куди-інде на вакації, відповів за нього батько. В гори, до одинокої його сестри, тітки своєї».
«Як?» спитав о. Захарій, уражений відповіддю, не окриваючи своєї обіди з відповіді.
«Жаль, обізвався. Але відтак похопився і додав живо: Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав з щирої душі, то прошу в які-небудь свята до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Впрочім, додав, усміхаючись добродушно, по цих вакаціях наступлять ще і другі. Матура, чи не так?»