«Так. Нарік. По матурі нарік».
Нарік він, Юліян, з Едвардом Ґанґом, будуть матурувати, то потім «може».
«Може, може» підтвердив батько.
«От і бачите!» скрикнув врадувано душпастир, і з його симпатичного обличчя засіяло щирим вдоволенням.
Юліян виглянув через вікно. «Так вже скорше, сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дівчатку, і він ще додав: Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».
«Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий», відповів о. Захарій.
«Так», притакнув юнак і з тим словом взяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув з повних грудей і попрощався.
На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена і чулася не відповідно трактованою. Її щоки горіли, в горлі добирався плач і ледве панувала над собою. Лиш коли відходили, і батько, і син випроваджували духовного отця поза двері на вулицю, вона оглянулася раз і простягнула поза спину руку. Чи на прощання чи на подяку? Вона замикала і отверала її, як маленькі діти, коли домагаються чого.
До кого?
Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився понад нею, а відтак спочили його погляди в глиб улиці.
Очі молодої Еви заповнилися слізьми.
* * *Наколи вернув до кімнати, звернувся впрост до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала. Через хвильку глядів мовчки на ню. Вона так само мовчала.
«Не мило мені все те», сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спідну губу зневажливо.
«Що ж маєш інше робити, братику?».
Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.
* * *«Тобі припала сьогодні велика честь, сину», заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.
«Через що?»
«Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений».
Юліян здвигнув байдужно плечима.
«Він зробив з малої афери цілу епопею», відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. Зявився тоді блідий, як смерть, з закривавленою страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу «аферу».
Але він не поїде. Він ніколи туди не поїде.
Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія, подібне тому, коли ми попадаємо несподівано через чудні сполучення незнаних нам пригод в ситуацію, для нас противних, нашому бажанню неприязних а потягаючих за собою виконань тяжких обовязків.
Нащо йому того всього?
Він протер очі, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що відложив її з рук на поклик батька до гостя, і, сперши голову на руки, пробував наново в ній поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрібне, в памяти, але по часі замкнув її. Хутко потім появилася і Зоня і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.
«Що ж там, хлопчику?» спитала усміхаючись.
«Гм?»
Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї.
«Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий зачув він, як говорила в притикаючій кімнаті до матері. Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису то та Покутівка чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі спокій і свобода, наколи б так на мене я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.
Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: «Поки що той рай дратує мене. Когось так напасти і обтяжити. Розумієте?»
Зоня появилася, мов покуса на порозі. «Покутівка є власністю «панів» Ґанґів? спитала. І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина»
Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. «Собі погана», буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі? Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»
«А мене Покутівка, подражнила його наново сестра, але поки що йду до батька, додала, бо інакше сам покличе і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець».