«Чого дякувати?» спитав похмуро.
«Їх річ, сину подякувати!».
Молодець потряс гордо головою.
«Нема за що дякувати», відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А вчинок, то й вчинив, сказав коротко. Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».
«Може бути», відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. Гарний і культурний чоловік. Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзі виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.
* * *О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.
«Я зайшов до вас, пане Юліяне, заговорив сей, але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше зявитися, як обіцяв. Я спродав вчера свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть якою памяткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського апостола черні»? Чи науковим ділом яким чи чим з золота чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас як свій до свого».
О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.
«Зробіть се, шановний отче, щоб забули сей мій незначний чин якнайскорше».
«Се вже ніколи не може бути», відказав поважно душпастир. Се ви неможливе бажаєте».
«Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І він поново потряс головою. Тоді душпастир звернувся до молодого дівчатка, що при вступі Юліяна підійшло до батька і гляділо відти то на молодця, то на батька.
«Іди, Ево, і подякуй ти пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може, і смерти, а твого батька не менше. Бачиш, від мене він загордий прийняти подяку, хоч Господь свідок, як щиро я до него відношуся. Від тебе, може, вчинить се. Ми йому ніколи не забудемо сего кроку і останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволі уклав руку поза рамя доньки і наче підсунув її, крихітку, перед Юліяна. Та він помилився в своїм замірі.
Молоде дівчатко відступило несподівано о крок назад, неначе батько поставив його в тій хвилі перед якогось найстрогішого суддю.
«Я не можу», відгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.
Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Сей стояв ще мовчки і дивився з виразом нетаєної нетерпеливости на обох. При словах дівчати, його обличчя покрилося горячим жаром.
«Як-то, не можеш, Ево? спитав батько з зачудованням, він тебе послухає. Квапся. Ми забираємо йому час».
Дівчатко похитало головою, не «годно» було і урвало.
В тій хвилі зайшла зміна з молодцем. Якийсь чудний усміх розяснив нараз його поважне лице, він опинився немногими кроками перед дівчатком, схилився над ним і його темно-зеленяві, проникливі очі втопилися на момент в її ніжне, хоч зовсім не гарне, личко з темними очима і пождав хвилину. Вона майже чула його віддих, задрижала, її уста затиснулися і «не можу» повторила лиш йому чутно втретє.
«І не треба, відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані». З тими словами він простяг до неї руку, а друга, забандажована, спочивала в чорній опасці.
«Вона не кровава? спитала, я боюсь, що поражу вас». Її великі очі спинилися вигребущо на нім. Він відступив, немило вражений.
«Вже непокровавлена, вимовив зворушено. Чи вже ліпше, а за кілька день, може, і скину опаску й не станеться нічого, хоч і доторкнетеся її. Я не мякий!»