О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.
Коли? спитав.
Хоч би і нині, отче.
Тоді о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:
Що з вами, Юліяне? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?
Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.
А, так? відповів душпастир вже спокійніше. Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?
Молодий чоловік здвигнув плечима.
То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?
Юліян збентежився.
Я волів би вже нині, коли це було б можливо.
Нині?
Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква ще заки я додому вернусь.
Коли ж ви їдете?
Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче і не докінчив.
Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.
* * *Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.
Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева, попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми, подалась з бабунею до спальні.
Юліян закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву надворі, і вслід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.
О. Захарій перехрестився.
Ви куди, Цезаревичу?
Додому, отче.
Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаєте.
Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що, мов борвій, сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.
Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.
Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.
Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.
Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков говорив далі о. Захарїй. Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.
Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:
Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, вдарив себе нараз в чоло, ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні
Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:
Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?
Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.
Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.
О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.
Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.
В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.
Сідай або клякни, обізвався поважно душпастир і перехрестився.
Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.
Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом: