Сідай або клякни, обізвався поважно душпастир і перехрестився.
Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.
Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:
Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви о. Захарію відкриваю я свою душу!
Говори, сину.
Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.
Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:
Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.
Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.
Не залишишся на ніч у нас?
Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.
А завтра дістанеш причастіє.
Не забуду.
О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.
Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.
Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.
Зарко спить, відповіла пошепки, він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.
Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.
Як випав вечір? спитала сестра півголосом.
Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.
Але вона не рушалася з місця, мабуть, не довіряла його словам.
Тобі щось прикре трапилося, допитувалася, шукаючи його очей.
Дай спокій з відгадуванням, Марійко, відповів неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постіль. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:
Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?
Гаси світло, сестро, будь ласка.
Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?
Я сам.
Як мені це слово розуміти, Юліяне?
Я заручився з Евою.
І це кривда?
Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.
Сестра дивилась на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом:
А вона, чи любить тебе?
Любить.
А ти її?
Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!..
Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.
Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку, ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її
І, притискаючи її руку до своїх уст, сказав здушеним голосом: «Гаси світло, скоро, скоро».
Вона, перелякана, згасила скоро світло і вийшла з кімнати.
Юліян спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Ева, збиточна, і каже, викривляючи погірдливо уста: «Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту». Вона вдарила його по щоці і кинула бохонець чорного хліба, принесений «чернею», перед ноги, і хліб, твердий, засохлий, покотився по долівці.
Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилася купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь «вільною любовю». Тут пара, там дві. Регочуться з його завваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.
Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.