Він німо притакнув головою.
* * *Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.
Станьмо, Ево, попросив. Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
Не хочеш?
Ні, бабуня почує.
Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.
Боюся тут бабуні.
Боїшся втратити її ласку? дразнив Юліян, схиляючись до неї, і обняв її ніжно правою рукою за плечі. Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка, бач, яка приманчива.
Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і, вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:
А тепер пісню, Юліяне
Були звернені обличчям до глибини лісу. Він сам відповів:
«Вільшаний цар», Ево.
О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.
Сказавши це, почала сама півголосом співати.
Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу
Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.
Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.
* * *Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.
Я твоя рабиня, Юліяне.
Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.
То якою хочеш мене мати?
Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.
А чи я не українка? Батько та мама українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?
Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.
А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, кликнула, притискаючи його руку до себе. Юліяне, ти любиш мене?
Не віриш?
Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?
Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево
Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? притулилася до нього, як кітка.
Він не відповів.
Юліяне? і заглянула йому в очі.
Ти не сказала би нічого?
Я ні. А ти?
Я мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.
Вона помовчала хвилинку і додала тихше:
Мій батько не вибачить мені.
Саме батько саме він.
Ево!.. почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.
Бабуню!
Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.
Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води Гніваюся, Ево
Бабуня сильно засопіла.
Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.
Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у «посольстві» від о. добродія
І тепер прошу пань, вмішався тут Юліян, вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду це тільки моя вина.
Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я докінчила молода дівчина.
Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.
Ева пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.
* * *В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева зявилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.