– Хотіла б я знати, чи сплять вони разом.
– Еммо, це друга половина двадцятого століття, і, погляньмо правді в вічі, ми навряд чи зможемо…
– Ні, я не моралізую, – сказала Емма. – Просто тоді могла б продати квитки у ще одну каюту.
4
– Дуже чемно з вашого боку було повернутися назад у такий короткий термін, полковнику, – сказав сер Алан Редмейн, ніби той мав якийсь вибір.
Командирові SAS вручили телеграму в той момент, коли він ступив із «Бекінґема» на землю Нью-Йорка. Автомобіль одразу ж повіз його на летовище імені Кеннеді, де він сів на перший же рейс до Лондона. Інший автомобіль і водій уже чекали його біля трапу в Хітроу.
– Секретар Кабінету Міністрів вирішив, що ви захочете побачити вранішні газети, – повідомив водій перед тим, як їхати до Вайтхолу.
«У глибині душі ви знали, що він програє», – таким був заголовок у «Телеґраф». Полковник повільно погортав сторінки, але згадку про «Бекінґем» чи якоїсь статті, підписаної ім’ям Дерека Гарта, не було й сліду. Бо якби вона з’явилася, то, незважаючи на перемогу на виборах Ліндона Джонсона, який здолав Баррі Ґолдвотера, це, безумовно, потрапило б на першу шпальту.
«Бекінґем» справді займав центральні сторінки «Дейлі експрес», із яскравим звітом кореспондента про подорож, спонсоровану газетою, котрий висловлював своє задоволення від перетину Атлантики на найновішому комфортабельному лайнері. «Дейлі мейл» опублікувала світлини дванадцятьох щасливих читачів, які позували перед Статуєю Свободи. Ще дванадцять безкоштовних квитків на якусь майбутню дату забезпечили відсутність посилання на будь-які незручності, які міг спричинити військовий флот.
За годину, не маючи часу ні перевдягнутися, ні поголитися, полковник Скотт-Гопкінс уже сидів навпроти секретаря уряду в його кабінеті на Давнінґ-стрит, десять.
Полковник склав детальний звіт, перш ніж відповісти на запитання сера Алана.
– Хоча б із цього вийшло щось корисне, – сказав сер Алан, сягаючи по шкіряний чемоданчик і виставляючи його на стіл. – Завдяки працьовитості ваших колег із SAS ми виявили склад ІРА у Баттерсі. І також відшкодували понад двадцять три тисячі фунтів готівкою з багажника таксі, яке доправило Мартінеса до Хітроу. Підозрюю, що Кевін «Чотири пальці» Рафферті скоро буде відомий, як «Три пальці», якщо не зможе пояснити своєму командирові, куди поділися гроші.
– А Мартінес? Де він зараз?
– Наш посол у Буенос-Айресі запевнив мене, що той повернувся до своїх давніх звичок. Не думаю, що ми колись побачимо його синів у Вімблдоні чи Ескоті.
– А Догерті та його співвітчизники?
– Цього разу вони повернулися до Північної Ірландії не на розкішному лайнері, а на кораблі Королівського флоту. Після того як прибудуть до Белфаста, їх відвезуть прямо до найближчої в’язниці.
– За яким звинуваченням?
– Ще не вирішили, – сказав сер Алан.
– Пані Кліфтон мене попередила, що журналіст «Телеґраф» «винюхував і ставив занадто багато питань».
– Дерек Гарт. Цей чортяка проігнорував тему позики МВФ, яку Джайлз йому згодував, випірнув, як Пилип із конопель, і подав свою версію інциденту з флотом, щойно потрапив до Нью-Йорка. Однак у його статті було стільки неточностей і недоліків, що неважко було переконати редактора її відкинути, не в останню чергу тому, що він був набагато більше зацікавлений у з’ясуванні того, як Леонід Брежнєв, представник старої гвардії, зумів замінити Хрущова після несподіваного перевороту.
– І як йому це вдалося? – запитав полковник.
– Пропоную прочитати завтрашню «Телеґраф».
– А Гарт?
– Мені сказали, що він зараз прямує до Йоганнесбурґа, щоб спробувати взяти інтерв’ю у терориста на ім’я Нельсон Мандела, що може виявитися проблематичним, оскільки чоловік перебуває у в’язниці вже більше двох років і ще жодного журналіста до нього не пускали.
– Це означає, що моїй команді можна зняти захист з родини Кліфтонів?
– Ще ні, – заперечив сер Алан. – ІРА майже напевно втратить інтерес до родини Беррінґтонів і Кліфтонів, адже дон Педро Мартінес більше не сплачуватиме їхні рахунки. Однак мені все ж потрібно переконати Гаррі Кліфтона допомогти мені в іншій справі.
Полковник звів брову, але секретар Кабінету Міністрів просто підвівся й потиснув руку командиру SAS.
– Я дамся чути, – було все, що він сказав на прощання.
* * *
– Ти вже визначилася? – запитав Себастьян, коли вони проходили повз кафе «Елінг» на східному боці Централ-парк.
– Авжеж, – підтвердила Саманта, відпускаючи його руку.
Себ обернувся до неї і з тривогою чекав.
– Я вже написала до Королівського коледжу, що приймаю їхню пропозицію щодо здобуття докторського ступеня в Лондонському університеті.
Себ аж підстрибнув з неприхованим захопленням і чимдуж заволав:
– Це ж просто супер!
Ніхто не звернув на них уваги, адже вони ж були у Нью-Йорку.
– Це означає, що ти переїдеш до мене, як тільки я знайду собі нове помешкання? Ми навіть могли б вибрати його разом, – додав він, перш ніж дівчина встигла відповісти.
– Ти впевнений, що справді цього хочеш? – тихо запитала Саманта.
– Я не міг би бути ще впевненішим, – Себ підхопив дівчину на руки. – І якщо ти буватимеш в околицях Стренду, поки я працюватиму в Сіті, можливо, нам варто пошукати помешкання десь поруч, приміром, в Іслінґтоні?
– Ти впевнений? – повторила Саманта.
– Я лише впевнений, що «Бристоль роверс» ніколи не виграють кубок.
– А хто такі «Бристоль роверс»?
– Ми не настільки добре знайомі, щоб я обтяжував тебе своїми клопотами, – сказав Себ, виходячи з парку. – Можливо, за якийсь час, через багато років, я розповім тоді про одинадцятьох безнадійних чоловіків, котрі регулярно псують мені настрій кожної суботи пополудні, – додав він, коли вони опинилися на П’ятій авеню.
* * *
Коли Гаррі зайшов до будівлі «Вікінґ-прес», на ресепшені його вже чекала молода жінка, яку він упізнав.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привіталася секретарка Гарольда Гінзбурґа, ступивши вперед.
Гаррі не міг не запитувати себе, скільки авторів отримували подібну зустріч.
– Пан Гінзбурґ із нетерпінням чекає на вас.
– Дякую, Крісті, – сказав Гаррі.
Вона відпровадила його до кабінету директора видавництва, обробленого дубовими панелями й прикрашеного фотографіями минулих і теперішніх авторів: Гемінґвея, Шоу, Фіцджеральда та Фолкнера. Цікаво, чи потрібно померти для того, щоб і ваша фотографія з’явилася в колекції Гінзбурґа.
Незважаючи на свої майже сімдесят років, Гінзбурґ вискочив з-за столу, коли до кабінету увійшов Гаррі. Останній мав причину посміхнутися. Одягнений у костюм-трійку, з кишеньковим годинником на золотому ланцюжку в жилетці, Гінзбурґ виглядав ще більшим англійцем, ніж самі англійці.
– Отже, як поживає мій улюблений автор? – Гаррі засміявся, коли вони тиснули один одному руки.
– Скільки разів на тиждень ви вітаєте авторів цими словами? – поцікавився він, опускаючись у шкіряний фотель із високою спинкою.
– На тиждень? – задумався Гінзбурґ. – Принаймні тричі на день, іноді більше – особливо коли не пам’ятаю їхніх імен.
Гаррі реготнув.
– Однак можу запевнити, що у вашому випадку це правда, адже, прочитавши «Вільяма Ворвіка та розмороженого вікарія», я прикинув, що перший наклад складе вісімдесят тисяч примірників.
Гаррі розкрив рота, але нічого не сказав. Його останній роман про Вільяма Ворвіка розійшовся накладом у сімдесят дві тисячі примірників, тому він добре знав про зобов’язання, які йому дали.
– Будемо сподіватися, що повернень буде не надто багато.
– Попередні замовлення швидше свідчать про те, що вісімдесяти тисяч буде недостатньо. Але даруйте, – сказав Гінзбурґ, – спершу розкажіть мені, як там Емма? Перший рейс був успішним? Я не зміг знайти згадки про нього, незважаючи на те, що сьогодні вранці перечитав усю «Нью-Йорк таймс».