Чоловік середнього віку в сорочці з розстебнутим коміром та у спортивній куртці підвів погляд, але книжки не затраснув. Кілька пасом світлого волосся, яке ще не встигло випасти повністю, було старанно зачесане в намаганні приховати передчасне облисіння. Ціпок спирався на його крісло.
– Даруйте, – вибачився Джайлз. – Я не хотів вас перебивати.
– Жодних проблем, – сказав чоловік із безпомилковим акцентом південних штатів, але і досі тримаючи свою книжку розгорнутою. – Насправді мене завжди бентежить, – додав він, – те, як мало ми знаємо про історію вашої країни, хоча ви, здається, дуже добре поінформовані про нашу.
– Це тому, що ми більше не керуємо половиною світу, – зауважив Джайлз, – і так виглядає, що до цього готуєтесь і ви. І знаєте, мені цікаво, чи в другій половині двадцятого століття могли б обрати президентом людину в інвалідному візку, – додав він, кинувши погляд на книжку, яку читав чоловік.
– Сумніваюся, – зітхнув американець. – Кеннеді здолав Ніксона на теледебатах. Але якщо ви слухали це по радіо, то зробили б висновок, що переміг Ніксон.
– Ніхто не може бачити по радіо, як ти пітнієш.
Американець звів брову.
– Чому ви так добре поінформовані про американську політику?
– Бо я депутат парламенту. А ви?
– Я представник в конґресі штату від Батон-Руж.
– А позаяк вам ще не більше сорока, припускаю, що ви націлилися на Вашинґтон.
Ранкін усміхнувся, але нічого на це не сказав.
– Моя черга ставити вам запитання. Як звати мою дружину?
Джайлз уже зрозумів, що його розкрито.
– Розмарі, – сказав він.
– Отже, ми встановили, що ця зустріч не була випадковою, сер Джайлз, то чим можу вам допомогти?
– Мені потрібно погомоніти з вами про події минулої ночі.
– Я не здивований, адже не сумніваюся, що ви один із небагатьох людей на борту, хто знає, що насправді сталося вдосвіта цього ранку.
Джайлз озирнувся. Задоволений, що ніхто не може їх підслухати, він сказав:
– Корабель став об’єктом теракту, але, на щастя, нам вдалося…
Американець зневажливо махнув рукою.
– Деталі мені не потрібні. Просто скажіть, як я можу вам допомогти.
– Спробуйте переконати своїх земляків на борту, що флот і справді проводив маневри. Якщо зможете це забезпечити, я знаю того, хто буде вам вічно вдячний.
– Ваша сестра?
Джайлз ствердно кивнув, більше не дивуючись.
– Я збагнув, що мала виникнути серйозна проблема, побачивши її раніше на верхній палубі і спостерігаючи, як вона вдає, що не турбується ні про що на світі. Це нетипова поведінка голови правління, яка, як я розумію, зовсім не має наміру засмагати.
– Mea culpa[2]. Але проти нас…
– Як я вже казав, позбавте мене деталей. Як і його, – він вказав на світлину на обкладинці своєї книжки, – мене не цікавлять завтрашні заголовки. Я вже довго займаюся політикою, тому зроблю те, про що ви просите. Однак, сер Джайлз, це означає, що ви будете мені зобов’язані. І можете бути певні, що настане час, коли я виставлю вам рахунок, – додав він, перш ніж повернутися до «Життя Рузвельта».
* * *
– Ми вже причалили? – не зрозумів Себастьян, коли вони з Самантою приєдналися до батьків за сніданком.
– Більше години тому, – відповіла Емма. – Більшість пасажирів уже зійшли на берег.
– А позаяк це твій перший візит до Нью-Йорка, – сказала Сем, коли Себ сів поруч із нею, – і в нас є лише тридцять шість годин до того, як відплисти назад до Англії, не варто гаяти ні хвилини.
– А чому корабель стоятиме в порту лише тридцять шість годин? – поцікавився Себ.
– Можна заробляти гроші, лише рухаючись, і крім цього, портовий збір тут просто жахливий.
– Ви пам’ятаєте свою першу поїздку до Нью-Йорка, пане Кліфтон? – запитала Саманта.
– Ніколи не забуду, – із почуттям відгукнувся Гаррі. – Мене затримали за вбивство, якого не вчиняв, і наступні пів року я провів в американській буцегарні.
– О, мені дуже шкода, – зашарілася Саманта, згадуючи історію, яку колись розповідав їй Себ. – Було нетактовно нагадувати вам про такий жахливий досвід.
– Не думайте про це, – заспокоїв її Гаррі. – Просто мушу впевнитись, що Себа не затримали під час цього візиту, бо я не хочу, щоб це стало ще однією сімейною традицією.
– Звісно, – пообіцяла Саманта. – Я вже запланувала відвідати «Метрополітен», Централ-парк, Сарді та музей Фрика.
– Улюблений музей Джессіки, – нагадала Емма.
– Хоча вона туди так і не потрапила, – зауважив Себ.
– І дня не минає, щоб я не сумувала за нею, – зітхнула Емма.
– А я хотіла б знати її краще, – сказала Сем.
– Я сприймав як належне, – зронив Себ, – що помру раніше за молодшу сестру.
І, бажаючи змінити тему, запитав:
– То ми навіть не навідаємося в якісь нічні клуби?
– Немає часу на такі дурниці, – заперечила Саманта. – У будь-якому разі батько дістав для нас квитки до театру.
– Що за вистава? – зацікавилася Емма.
– «Хелло, Доллі!»[3].
– А це не занадто фривольно? – втрутився Гаррі.
– Батько вважає, що навіть ваґнерівський «Перстень нібелунга» занадто викличний, – пояснив Себ, перш ніж запитати: – А де дядько Джайлз?
– Він був одним із перших, хто покинув корабель, – відповіла Емма, коли офіціант налив їй другу філіжанку кави. – Наш посол відвіз його до Організації Об’єднаних Націй, аби вони могли переглянути його промову перед денним засіданням.
– Можливо, нам також варто спробувати прилаштуватися в ООН? – запропонувала Саманта.
– Я так не думаю, – не погодився Себ. – Останнього разу, коли я був присутній на одному з виступів свого дядька, у нього після цього стався серцевий напад і він не зміг стати лідером Лейбористської партії.
– Ти про це раніше ніколи не згадував.
– Є ще багато такого, що ти не знаєш про нашу сім’ю, – зізнався Себ.
– Я тут собі згадав, – втрутився Гаррі, – що іще не привітав тебе з обранням до складу ради директорів.
– Дякую, тату. А тепер, коли я прочитав протоколи останньої зустрічі, то вже не можу дочекатися, – Себ підвів очі й зустрів тривожний погляд своєї матері, – зустрічі з іншими членами правління, особливо з адміралом.
– Він такий один-єдиний, – сказала Емма, все ще міркуючи, чи не стане наступне засідання ради директорів для неї останнім, адже якщо правда випливе на поверхню, їй не залишиться іншого вибору, окрім відставки.
Однак коли спогади про той перший ранок у морі почали згасати, жінка розслабилася й почувалася трохи впевненіше тепер, коли «Бекінґем» причалив у Нью-Йорку. Вона поглянула в ілюмінатор. Скільки оком сягнути, внизу проходу не було від представників преси, котрі юрмилася й вигукували запитання, поки блимали фотоспалахи. Можливо, їх більше цікавив результат президентських виборів. Але вона так і не зітхне з полегшенням, доки «Бекінґем» не відпливе у зворотний рейс до Ейвонмута.
– А як ти плануєш провести цей день, тату? – запитав Себ, повертаючи Емму із її роздумів.
– Обідаю зі своїм видавцем Гарольдом Гінзбурґом. Без сумніву, дізнаюся, що він запланував для моєї останньої книжки і що він про неї думає.
– Чи є надія отримати сигнальний примірник для моєї матусі? – забажала дізнатися Саманта. – Вона велика ваша шанувальниця.
– Певна річ, – пообіцяв Гаррі.
– Це коштуватиме дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів, – сказав Себ, простягаючи руку. Саманта поклала в неї гаряче варене яйце. – А як щодо тебе, мамо? Чи є плани пофарбувати корпус?
– Не заохочуй її, – зауважив Гаррі серйозно.
– Я останньою покину корабель і першою повернуся на борт. Хоча й маю намір відвідати свого кузена Алістера та вибачитися за те, що не приїхала на похорон двоюрідної бабусі Філліс.
– Себ на той час був у лікарні, – нагадав їй Гаррі.
– То з чого почнемо? – запитав Себ, складаючи серветку.
Саманта визирнула у вікно, щоб перевірити погоду.
– Візьмемо таксі до Централ-парку й пройдемося по колу, перш ніж відвідати Метрополітен.
– Тоді нам краще поквапитися, – сказав Себ підводячись. – Гарного дня, шановні батьки.
Емма всміхнулася, коли молодята вийшли з їдальні, тримаючись за руки.