– Що кажуть в поліції? – запитав Тарас Адамович.
– Про це згодом. Спочатку – про князя.
– А що з князем? Окрім того, що він встиг одружитися і померти менше ніж за добу?
Рудий усміхнувся.
– Устиг сконструювати літак і піднятися на ньому в небо над Києвом за шість днів до того, як те саме зробить Ігор Сікорський.
– Теж на Куренівському аеродромі?
Рудий хитнув головою та коротко мовив:
– На іподромі.
Київський Сирецький іподром, або, як його називали містяни – Скакове поле, – раніше був частиною Сирецьких військових таборів. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врешті 1906 року цю територію передали міській владі, яка й ініціювала створення іподрому Київської заохочувальної скакової спілки. Щоправда, не лише кінні змагання були основою програми нового місця для розваг киян. На іподромі розмістили спорядження для гри у футбол та занять із гімнастики. Двадцять першого квітня 1910 року із Сирецького скакового поля розпочав своє повітряне турне найвідоміший в імперії мотогонник, який став авіатором, – Сергій Уточкін.
Тарас Адамович примружив очі, замислився. Здавалося, він навіть у повітрі відчув терпкий аромат айвового варення. У квітні колишній слідчий зазвичай відкривав решту літніх та осінніх запасів у очікуванні нового сезону. Діставав із полиць у льоху найнеймовірніші знахідки – аґрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусідські хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумішшю м’які скибки свіжоспеченого хліба, наминали з апетитом, встигаючи розповідати йому останні новини. У квітні того року всі чутки, що їх розносили прудконогі збирачі інформації, так чи інакше крутилися навколо однієї теми – літаків.
– Це така величезна коробка, – говорив білявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидві щоки чорницею, – ще й гуркоче…
– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.
– Ет, яка різниця, у квітні завжди така погода!
– Було б чисте небо, він би літав довше! – не погоджувався його товариш.
– …На бензині, – поважно додав гімназист, який дивом прибився до босоногих хлопчаків, – ще й хмарки диму пускає!
Тарас Адамович гладив довгий вус та усміхався, слухаючи обурливі вигуки голосних промовців, інколи щось запитував. Вони залюбки розповідали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме він запам’ятав найголовніші подробиці.
– А сам він такий…
– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина і хитро примружив оченята.
– І чоботи… такі жовті з тупими носаками…
– І капелюх, – гімназист пошукав очима схожий предмет і радісно вигукнув, вказавши кудись ліворуч: – Ось точнісінько, як у вас! – і шість пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказівного пальця.
– Не такий, – заперечив смаглявець.
– Менший. Це ж бриль, а у пана авіатора… – білявий хлопчик змовк на півслові та поглянув на Тараса Адамовича.
– Канотьє, – підказав колишній слідчий.
Хлопчаки кліпали очима та здивовано переглядалися.
– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка літала?
– Так! – відповів йому хор голосів, який за секунду знов розпався на репліки.
– Отак – вжжжж!
– А потім бах!
– Коні заіржали і нумо задкувати!
– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засміявся білявий Юрась.
Гімназист додав:
– А потім він катав пасажирів.
Після цієї репліки запанувала тиша. Тарас Адамович обвів поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмішку. Здогадатися, що їх не було серед пасажирів авіатора Сергія Уточкіна, нескладно.
– Катав усіляких дівиць, – сумно зронив Юрась.
– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись відволікти їх від болючої теми.
Хлопчаки знов заторохтіли навперебій. Багато, тисяч двадцять. А може, й навіть п’ятдесят. Чого ж він не пішов? І справді, чого не пішов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив літак на одному з авіашоу Уточкіна.
– За місяць після виступу Сергія Уточкіна, двадцять третього травня, у небо над іподромом на літаку власної конструкції піднявся професор Київського політехнічного інституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгій Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.
То був перший політ на літаку, збудованому в імперії, адже бензиновою коробкою Уточкіна, що лякала візницьких коней на Скаковому полі, був французький «Фарман».
Отже, три дні тому на борту літака «Гранд» загинув перший авіаконструктор імперії.
– Що кажуть в поліції? – поцікавився колишній слідчий.
– Що саме ти хочеш почути?
– Це не справа зниклої балерини, яку поліція не надто прагнула розшукувати. Уже мали б розпочати розслідування, відправляти телеграми з найменшими подробицями до Петрограда, рити землю в усіх напрямках на аеродромі.
– Розслідування майже завершене.
– Як?
– Тарасе Адамовичу, не хочу переповідати інформацію з третіх рук. Скажу одне: справу ведуть до фіналу, є підозрюваний.
Колишній слідчий уважно подивився на Рудого.
– Ти не віриш у його винуватість?
– Докази не на його користь. Але так – не вірю.
– Навіщо тобі це?
– Зараз це не має значення. Важливіше – навіщо це тобі, чи не так? – він звичним рухом знов зіставив чарки на столі, – я не наполягаю, щоб ти узявся за розслідування.
– Я візьмуся. Ти знав це відразу.
Господар мовчки наповнив чарки. Не зводячи погляд на співрозмовника, перехилив свою, поставив на місце та, поглянувши кудись убік, мовив:
– Князя і його дружину отруїли. Сліди отрути виявлено у келихах з-під шампанського, яке вони пили в літаку.
– А у пляшці?
– Ні, лише у келихах.
– Хто…
– Гатчинський інструктор, молодший унтерофіцер Дем’ян Осипов відкоркував пляшку і налив їм шампанське у келихи. Його заарештовано.
Господар підвівся, зробив кілька кроків та відчинив дверцята шафи. Тарас Адамович краєм ока помітив акуратні стоси паперів, сірі спинки тек. Рудий витяг одну з тек, повернувся до столу та, не розгортаючи, простягнув її гостю.
– Тут подробиці, які мені вдалося дістати. Те, що має поліція – імена і відомості про людей, які були в літаку, кілька версій і фото. Не думаю, що ця інформація аж надто допоможе тобі, але принаймні простіше буде почати розслідування.
Тарас Адамович поклав руку на теку та поглянув на колишнього колегу.
– Якщо князя та його молоду дружину хотіли вбити, навіщо використовувати отруту?..
– Хороше запитання! Авіакатастрофа видавалася б переконливішою, до того ж розслідувати її складніше. Знаєш скільки моторів у «Гранда»?
– Чотири. Ти говорив.
– А знаєш чому?
– Уявлення не маю.
– Колись Ігор Сікорський мало не загинув, випробовуючи свій літак, – мотор раптово припинив працювати. Йому дивом вдалося сісти, а коли він поліз копирсатися у нутрощах апарата, щоб виявити причину аварії, то побачив, що в мотор забився комар. Комар, Тарасе Адамовичу! Відтоді авіаконструктор вирішив, що літак повинен мати резервний мотор, а краще – кілька. А на борту, окрім пілота, мусить бути ще кілька осіб, які зможуть ремонтувати літак під час польоту.
Тарас Адамович скосив погляд у бік давнього друга та промовив:
– Не думав, що ти настільки заглибився в авіаконструювання.
Рудий не відповів.
– Отже, чотирьох комарів для «Гранда» виявилося знайти важче, ніж отруту?
– Це тобі й доведеться з’ясувати.
Теку колишній слідчий розшукової частини Київської міської поліції розгорнув уже вдома. У кімнаті, де на столі стояла стара друкарська машинка, яку він звав Естер, та чашка чаю із м’ятою, скупого світла зимового сонця ледь вистачало, щоб розбирати не надто каліграфічні почерки слідчих. Тарас Адамович гортав сторінки, зрідка підводив голову, вирівнював спину, розминав плечі. Протоколи, записки свідчення. Те, що він думав, більше ніколи не побачать стіни цього будинку.