Стіл біля вікна вкрито зеленим сукном, на столі – Естер. Її клавіші будить Міра легкими доторками своїх тонких музичних пальців. Її сестра, Віра, теж говорила:
– Пальці піаністки. – І усміхалась, виводячи з другої лінії коня. Дивилася не на суперника – на чорно-білі клітинки шахівниці.
Тарас Адамович тримав слово – навчав сестру секретарки грати в шахи. Віра завжди починала з коней. Колишній слідчий жартував, мовляв, її дебюти – бальзам на душу кавалериста на війні.
– Ви говорили, кавалерію використовують щоразу менше?
– Я вас дезінформував. Просто кавалерія стала іншою. Солдати пересіли на залізних коней з крилами. Але я не радив би вам, Віро, застрибувати конем у кільце моїх фігур. Боюся, з цієї мертвої петлі йому не вдасться вийти живим.
– У мене є ще один.
Тарас Адамович здивовано звів ліву брову.
– Хіба ж не ви звинувачували мене у жорстокості, коли я розмінював коня?
– «Жертв на війні не уникнути» – так ви сказали тоді?
Він хитнув головою та пробурмотів:
– Деякі жертви можуть обійтися надто дорого.
І, перегортаючи сторінку із сірої теки Георгія Рудого, колишній слідчий вів слона до розгубленого короля балерини та гонив думки про абсурдність смерті авіаконструктора в небі над Києвом.
III. Белерофонт і монгольф’єри
Куренівський аеродром простягся вздовж і вшир, здіймаючи край поля три поверхи ангарів, що в них конструювали літаки Київського повітроплавального товариства. Куренівські луки на правому березі ріки Почайни привабили місцевих мрійників, які починали будувати літальні апарати, хто де міг – Ігор Сікорський, наприклад, перші моделі збирав у сараї у дворі батьківського дому по вулиці Великій Підвальній, 15. Його одногрупник із політехнічного інституту теж намагався не пасти задніх і сконструював кілька власних моделей. Мотори використовували закордонні, літаки ж робили з вітчизняного матеріалу – спеціально висушених високоякісних порід деревини. Коли постало питання, де випробовувати сконструйовані моделі, товариш Сікорського лише усміхнувся.
– Нам потрібен аеродром, – упевнено заявив він.
– Уточкін літав над іподромом, – зауважив Сікорський.
– Так. І тільки гожого дня. Аби створити щось, що допоможе нам перекреслити оцю рабську залежність від кількох хмаринок у небі, нам потрібен аеродром.
У вересні 1911 року новий аеродром на Куренівських луках було офіційно відкрито. Окрім ангарів на ньому розмістилися трибуни для глядачів, буфет, погріб для пального та сигнальна щогла Київського повітроплавального товариства. Одногрупником Ігоря Сікорського був Федір Терещенко, на кошти якого і було відкрито новий аеродром.
Міра здригнулася, коли візник проминав білі стіни старовинної церкви. Одна з найдавніших у місті – Кирилівська, що розташована на території однойменної психіатричної лікарні. Звідси кількасот метрів до аеродрому. Чому вона напросилася поїхати з Тарасом Адамовичем?
Колишній слідчий сидів навпроти, інколи позирав на неї, однак розмову не починав. Візник підганяв коня. Знайомий маршрут – дівчина відмахнулась від спогадів, що холодними пальцями торкнули шию. А могла б лишитися в затишному будиночку посеред яблуневого саду та, попиваючи чай, друкувати свідчення очевидців із розповідей Тараса Адамовича. Однак щось на споді його очей, схоже на тривогу чи серпанок смутку, змусило її безапеляційно сказати колишньому слідчому:
– Я поїду з вами!
– Не варто. Ми можемо зустрітися пополудні, я все розповім.
– Дарма згаємо час. Я поїду, занотую свідчення, вам не потрібно буде потім переповідати мені все почуте.
– Міро, ми поїдемо…
– Знаю, на Куренівку. Туди, де він тримав мою сестру. Все гаразд.
Тарас Адамович уважно подивився на неї і несподівано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитності її рішення. Тонкі стиснуті губи, металевий відблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хіба кілька апаратів, які навряд чи літають, і, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Києві, аби екіпаж відпочив перед відльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повітряних кораблів розмістилася під Вінницею – туди летіли чотиримоторні «Муромці» Ігоря Сікорського, сам конструктор теж перебував на вінницькому аеродромі. Кого ж їм опитувати тут, на Куренівці?
– А де ми знайдемо пілотів, які керували «Грандом»? – запитала Міра.
– Маємо їхні свідчення, хоч і доволі скупі, – він постукав рукою по чорній валізці.
Міра вже звикла до його злегка згорбленої постаті у капелюсі з валізкою у руці. З цією чорною валізкою колишній слідчий не розлучався, коли вирушав із дому у справах розслідування. Вона могла б упізнати його, певно, й серед юрми на Софійській площі, що зустрічала Імператора кілька тижнів тому.
– То вони не на аеродромі?
– Навряд чи.
Він уважно подивився на неї.
– Міро, вам доводилося раніше бачити авіаторів?
Дівчина усміхнулася, кинула задумливий погляд на узбіччя. Дрожки неслися вперед, змішуючи з багнюкою сніг, і від того ставало сумно.
– Так. У Варшаві, ще на початку війни. Загін авіаторів розмістився тоді у готелі «Бристоль», а галасу від них було на все місто. Загін жартома так і називали – «бристольським».
Тарас Адамович звів брову.
– Не німці, – відповіла вона, – союзники. А чому ви спитали про авіаторів?
– Розумієте, Міро, останнім часом я помічаю, що беруся за вкрай дивні для моєї професії справи. Слідчий так чи інакше зустрічається з досить різними людьми. Але я не міг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет і спілкувався з балеринами, окрім того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…
– Ви ніколи не спілкувалися з пілотами?
Тарас Адамович лише розвів руками, а його секретарка сховала усмішку в кутиках вуст. Колишній слідчий мовив далі:
– Що відчувають люди, які злітають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – він насупив брови. – Я прочитав свідчення, які мені передав Георгій Михайлович Рудий. Усі вони – поверхові, скупі, майже формальні. А проте слідчі спілкувалися з людьми, які щодня дивляться в обличчя смерті, сідаючи у кабіну.
– Не всі пілоти здійснюють вильоти щодня, тим паче бойові.
Він зацікавлено поглянув на неї. Дівчина бадьоро мовила далі:
– Так, ми спілкувалися час від часу з пілотами – врешті, тітка живе неподалік «Бристоля», а у будинку її знайомої нерідко організовували «музичні вечори». Віру кликали грати на фортепіано. «Бристольський загін» був на тих вечорах ледь не в повному складі.
– Що ж, тоді я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усміхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на мої помилки!
– Ваша інтуїція допоможе їх оминути, – ледь помітно схилила вона голову.
– Тобто?
– Пам’ятаєте, ви говорили Вірі, що кавалеристи просто пересіли на інших коней – залізних, із крилами? Так, один із пілотів розповідав нам, що сам – колишній кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, які перейшли в авіацію, простіше за інших, мовляв, схожі принципи керування вуздечкою та шенкелями.
– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справді, пересіли, – пробурмотів він кудись убік, обмірковуючи почуте.
Міра кивнула та додала:
– Віра тоді сміялася і говорила, що польська кавалерія завжди була крилатою.
Візник зупинив коня біля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мірі руку, окинув поглядом рівні ряди ангарів. Незайманий сніг вкривав дахи споруд і лавки трибун. Колишній слідчий і дівчина рушили в бік будівель, які видавалися покинутими.
– А якщо ми тут нікого не знайдемо?
– Про одну зустріч я домовився, – заспокоїв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого підозрюваного погодився поспілкуватися. І що найвагоміше – він був на борту літака, коли сталося вбивство.