– Усе гаразд, Міро. Далі я впораюсь сама.
Отже, дала дозвіл. Він може забрати дівчину на розмову. Щоправда…
Марта читає його думки – він давно це знав, просто забув. Вона мовчки прочинила двері у темний коридор та пояснила:
– Дальня кімната, з травами. Там буде зручно.
Тарас Адамович мовчки взяв із рук господині олійну лампу та запросив Міру слідувати за ним. Певно, дівчина відразу зрозуміла, про що вони говоритимуть, бо жодного подиву не промайнуло на її обличчі. Вона погодилася працювати його секретаркою, ще нічого не знаючи про нову справу. Однак сьогодні має право відмовитися. А якщо справді відмовиться?.. Невдовзі він дізнається про її остаточне рішення.
Ця кімната належить господині будинку і травам. Вони скрізь – просочилися у стіни, вплелися у стелю. Дивні жмутики прикрашають невеличке віконце, звисають, ніби тягнуть руки-пелюстки до несподіваних гостей. Пахне м’ятою…
– І любистком, – додала Міра.
Барвисті килимки – на лаві й долівці, у глечиках – теж сухоцвіти. Щось жовте, тендітні засушені макові голівки. Тарас Адамович ставить лампу на підвіконня, роззирається.
– Що ж, Міро. Оскільки більшість трав я не впізнаю, то можу сказати, що не певен у безпечності чаю, який ми з вами сьогодні пили.
Дівчина усміхнулася. Останнім часом усмішка на обличчі Міри з’являється щоразу частіше. Це добре, безперечно. Врешті, той глибинний смуток на споді очей в останні кілька днів розслідування змушував його думати про справу безперервно. Хтозна, можливо, з цим розслідуванням буде простіше – принаймні, Міра не знайома з тими, чийого вбивцю чи вбивць вони розшукуватимуть.
– Ви хочете розповісти мені про справу?
– Так.
– Я слухаю.
– Міро, я хочу, щоб ви розуміли: ви маєте право відмовитися, коли вислухаєте мене.
Вона не відповіла, зосереджено вдивлялася в його обличчя. Олійна лампа ледве світила, на стіні утворилися тіні – довгі й моторошні. Даремно він обрав для розповіді цієї історії саме такий час. Поговорили б з нею завтра, за ароматною полуденною кавою. Дурний самовпевнений стариган – тепер налякає її! Зараз, коли він уже привів дівчину до цієї кімнати та заінтригував розповіддю про справу, навряд чи вона погодиться відкласти розмову до завтра. Що ж…
– На борту літака, що летів із Петрограда до Києва, було шестеро осіб: перший і другий пілоти, моторист і гатчинський інструктор, а також князь Олександр Сергійович Курдашов і його молода дружина, які щойно обвінчалися і вирішили відсвяткувати подію невеликою подорожжю.
На стіні заколивалася полохлива тінь від жмутика, що хитнувся. Міра рівніше сіла на лавці, перевела погляд на Тараса Адамовича, який продовжив розповідь:
– Літак приземлився три дні тому на Куренівському аеродромі. Однак вийшли з нього четверо: обидва пілоти, моторист та інструктор. Князя і його молоду дружину було знайдено у літаку мертвими. Констатували смерть ще на борту, приблизно за годину до зниження.
– Але… Що сталося? – здивувалася дівчина.
– Ось це ми з вами і спробуємо з’ясувати. Якщо, звісно, ви погодитесь взяти участь у розслідуванні, – спокійно відповів колишній слідчий.
Міра розтулила вуста, однак Тарас Адамович зупинив її жестом:
– Не відповідайте зараз… Здається, я чую як починає пахнути славнозвісний маковий пиріг нашої господині! Подумайте, Міро. Це справа про вбивство. Інтуїція підказує мені – справа лиха і небезпечна.
– Але ви погодилися її розслідувати!
– Я… Є речі, які бентежать мене. І найгірше – за словами Георгія Михайловича, мого колишнього начальника, вони зовсім не бентежать поліцію. До того ж ця справа певним чином для мене є особистою.
Вона не запитала. Він подумки подякував їй за делікатність.
– Я допомагатиму вам, – вимовила дівчина після павзи.
– Я все одно чекатиму до завтра, Міро. Це не справа про викрадення, як у випадку з вашою сестрою.
Дівчина сумно хитнула головою.
– Хіба ж то була справа лише про викрадення?
Тарас Адамович не відповів. Добре, що тут немає Марти з її тістом, біля якого не можна лаятися навіть подумки! Він ладен був вилаяти себе за необачну репліку – у справі, яку вони щойно завершили, теж була смерть. Він підвівся з лави, узяв до рук лампу та прочинив двері в коридор, що вів до кухні, де зеленоока відьма знов заварювала дивний чай, половину трав з якого він не міг упізнати.
ІІ. Небо над Києвом
– Що ти знаєш про літаки, Тарасе Адамовичу? – запитав колишній начальник розшукової частини Київської міської поліції Георгій Рудий.
Слідчий Галушко з цікавістю подивився на давнього друга, хрумкнув огірком, стенув плечима. Господар маєтку підсунув свою чарку до чарки гостя, вправним рухом наповнив обидві по вінця.
– Власне, те, що й усі. Колись читав у газетах про мертву петлю, дражнив одного гонорового француза тим, що його земляк спізнився на кілька днів…
– Пегу, – кивнув Рудий, – так, француза випередив поручик Нестеров. Пегу під час візиту до Москви сам визнав за колегою право першості.
Вони мовчки випили, у повітрі зависло несказане «царство небесне». Чи бажають цього мертвим льотчикам? Можливо, тільки їм і варто бажати.
Нестеров загинув 1914-го, знов утверджуючи за собою право зватися першим – цього разу першим льотчиком, який виконав таран. На початку війни літаки використовували переважно задля розвідки, зброї на борту не було. Отож погожого вересневого дня два роки тому в небі над містечком Жовква, коли маленький одномоторний моноплан – Нестеров літав на «Морані-Сольньє», – набираючи висоту, наздогнав австрійський біплан, атакувати суперника йому було нічим. Очевидці потім розповідали, що моноплан зайняв позицію над біпланом на відстані 15–20 метрів, зробив над літаком коло, а потім різко спланував зверху просто на літак, який переслідував. Зіткнення – і ось обидва літаки падають на землю. Нестеров, як і австрійці, які були у біплані «Альбатрос», загинув від удару об землю. Таран виявився смертельним трюком, на відміну він мертвої петлі.
– Розумієш, у справі, що я пропоную тобі, теж є своєрідна мертва петля. Маю сумніви, що в поліції її розплутають.
– Як щодо подробиць? – запитав Тарас Адамович.
І Георгій Рудий розповів йому те, що він потім майже дослівно переповість Мірі. Зокрема про те, що князя і його молоду дружину було знайдено мертвими у салоні літака.
– У салоні? – поставив на стіл чарку Тарас Адамович і додав: – Мені потрібно було зупинитися кілька чарок тому або випити ще зо три. Щось я не розумію, Георгію Михайловичу…
– Схвалюю твою другу пропозицію, – усміхнувся господар, знов зсуваючи їхні чарки.
– Що ти маєш на увазі, коли говориш «салон»?
Колишній начальник розшукової частини примружився:
– Он воно що! Тарасе Адамовичу, саме тому я й запитав, що ти знаєш про літаки? Ми живемо у стрімкий час. Пегу запізнився на кілька днів, а ти, щонайменше, на два роки, якщо, думаючи про літак, уявляєш конструкцію з кабіною для однієї людини.
Він знов наповнив чарки.
– Сікорський… Так, це прізвище тобі відоме, але я зараз говорю не про батька. Син, Ігор Сікорський, зумів здійняти у повітря дещо більш громіздке, ніж біплан. Кажуть, на борту його останнього творіння є навіть вбиральня. Чотиримоторний велетень «Гранд» – ось який літак приземлився три дні тому на Куренівському аеродромі.
Тарас Адамович уважно стежив за рухами співрозмовника. Рудий прибирав зі столу спорожнілі тарілки, підсував до гостя нові наїдки. Зима стукала у шибки, однак відсахувалася від теплого серця будинку, у якому господар розтопив піч та частував дорогого гостя.
Георгій Михайлович Рудий був на пів голови вищий за Тараса Адамовича, зате поступався тому в ширині плечей. Роки залишили небагато відбитків на обличчі Рудого, хіба зробили його прозорішим, висушеним на сонці, порізаним тонкими, ледь помітними зморшками. Акуратні вуса Георгія Михайловича вдоволено ворушились, коли гість здіймав чарку або куштував щось із наново вишикуваних тарілок – господар непомітно для давнього друга знов здійснив зміну страв.