– Міра – мрійниця, – зауважила господиня будинку, вимішуючи тісто.
– Хіба ж це погано? – знизав плечима колишній слідчий.
– Не той зараз час, – похмуро відказала вона, – не той.
– Війна?
– Не знаю. Сильвестр Григорович журився над своїми вуликами, говорив, що зірвався основний медозбір, бджоли літали злі. Літо засушливе – самі падеві меди. Війна – вже третій рік. Бджоли відчувають щось інше.
Хоч би що там відчували бджоли, їхній усміхнений доглядач тішився – давній друг сидів навпроти за шахівницею. Тарас Адамович розумів – партія довго не триватиме. Королева Сильвестра Григоровича під загрозою, саме час говорити «Гарде!», як колись. Його шаховий партнер вкладе на шахівниці все військо, аби лиш не втратити ферзя. За різаниною у центрі навряд чи помітить слона, який націлився на короля. Ось уже відкрилася вертикаль для тури. Час.
Віра сидить поруч, спостерігає за грою. Хтозна, про що думає. Вона говорила Тарасу Адамовичу, що повернеться на сцену, в балет. Старша сестра, Мирослава, пообіцяла, що повернеться у його яблуневий сад – і надалі виконуватиме обов’язки секретарки. За ці три місяці йому й справді вдалося впорядкувати стоси паперу, яких, на диво, виявилося чимало, а він був певен, що впорядковувати нема чого. Листування із шаховими партнерами, колекція листівок, газети і кореспонденція, тепер ще – «Справа зниклої балерини», – ось, чим була наповнена картотечна шафа із червоного дерева у кімнаті Естер у будинку Тараса Адамовича по вулиці Олегівській, неподалік зупинки трамвайного маршруту № 13.
Він веде слона до краю дошки, перерізає меланхолійному королю Сильвестра Григоровича шлях до відступу. Кожен на його місці був би меланхолійним: як інакше, якщо військо замість твоєї безпеки дбає про безпеку королеви? Королева проноситься вихором, розтинаючи ворожого коня. Тепер все, пастку зачинено. Шах. Фінал. Сильвестр Григорович усміхається, чухає скроню, схиляє голову, визнаючи поразку.
– Хороша партія, – вимовив він, ні до кого не звертаючись.
– Хороша, – погодився Тарас Адамович, – що скажете, Віро?
– Я не граю у шахи.
– Тоді тим паче. Які враження від гри? – поцікавився колишній слідчий.
– Думаю, вона доволі жорстока, – проказала дівчина, – шкода вашого коня.
– Навряд чи вдасться уникнути жертв на полі битви, – погладив довгий вус Тарас Адамович.
– Сильвестр Григорович зберіг своїх коней.
– І програв. Ви любите коней, Віро?
– А ви – ні?
Тарас Адамович уважно подивися на неї та мовив:
– Якщо говорити про тварин на шаховій дошці, віддаю перевагу слонам, – він ледь торкнув пальцем струнку фігуру.
Дівчина звела брову:
– Чому? Вони сильніші?
– Зовсім ні! – втрутився Сильвестр Григорович.
– Звичайно, – відповів Тарас Адамович та усміхнувся, – хоч із приводу цього можна сперечатися вічно.
Віра перевела погляд з одного шахіста на іншого.
– Не розумію…
Сильвестр Григорович супився і мовчав, Тарас Адамович спробував пояснити.
– У шахах усе залежить не лише від фігури. Важливим є позиція, інші фігури на дошці, етап гри. Традиційно слона і коня вважають рівноцінними, але я більше довіряю практиці. Між двома конями і двома слонами я оберу двох останніх. Якщо говорити про комбінації, то слон у супроводі пішаків сильніший, ніж кінь у такій самій компанії. Якщо на дошці лишаться тільки два слони, теоретично мат супернику поставити можна, двома конями – ні.
– Це справді так? – запитала Віра у Сильвестра Григоровича.
От недовірливе дівчисько! Колишній слідчий подумки усміхнувся. Дивно, що вона не грає у шахи. Шкода, що не грає.
Сильвестр Григорович у відповідь на її запитання кивнув та повагом додав:
– Так, у багатьох ситуаціях слон… – здавалося, він ретельно добирав слова, – видається переконливішим.
Тарас Адамович іронічно звів брову, але господар мовив далі:
– Однак…
І справді було «однак», навіть не одне. Зважаючи на особливу увагу Сильвестра Григоровича до ферзя, коні на шаховій дошці перетворювалися на грізну силу – комбінація ферзя і слонів їм програвала.
– Королю складно ховатися від шаху коня, а для слона чи тури треба розчищати лінії, – пояснив Сильвестр Григорович і показав: – Кінь ходить ось так, – намалював він літеру «Г», – може перестрибувати через інші фігури.
– Так, я бачила.
– Кавалерія завжди може сплутати карти супернику.
Тарас Адамович хитнув головою:
– Слони – теж кавалерія.
– Десь в Індії хіба що.
– Ганнібал завойовував Рим на слонах.
– А Олександр Великий – Вавилон. На конях.
Тарас Адамович знав, що його партнер наведе цей аргумент після згадки про Ганнібала. Засяяв переможною усмішкою.
– Можеш не продовжувати, безсоромний маніпуляторе, – усміхнувся йому у відповідь Сильвестр Григорович, – я знаю, що ти скажеш.
Надворі загавкав собака, господар підвівся і рушив до дверей. Тарас Адамович повагом розставляв фігури, певно, розраховуючи, що суперник вимагатиме реваншу.
– Що ви хотіли сказати про Олександра Великого і Вавилон? – озвалася до нього Віра.
– Олександр повернув з Індії. Цей нахабний слідчий говоритиме вам, мовляв, злякався бойових слонів, але ви йому не вірте, – кинув через плече Сильвестр Григорович і рипнув дверима.
Віра усміхнулася.
– І все-таки це жорстоко – використовувати тварин на війні.
– А людей?
– Люди хоч самі роблять вибір!
– Справді? – запитав Тарас Адамович. Дівчина не відповіла, він додав: – Колись навіть бджіл на війні використовували.
– Це як?
– Кидали вулики у печери чи підземні тунелі, якщо вороже військо намагалося пробратися ними у місто. Подейкують, навіть на цій війні у деяких частинах фронту так роблять.
– Кидають у тунелі вулики?
– В окопи. Чи то лише чутки… – він якось сумно ковзнув поглядом по її обличчю і додав: – Врешті ви можете радіти, Віро. У цій війні тварин використовують значно менше – надто механізованою вона стала.
Сильвестр Григорович знову рипнув дверима. Рум’яне обличчя свідчило про те, що надворі мороз. Отже, перший сніг не розтане, принаймні до ранку. Можна буде милуватися білосніжними краєвидами за кавою.
– Вигадаєш таке, Тарасе Адамовичу, – зауважив господар, входячи до будинку, – використовувати бджіл в окопах?! То справжня нісенітниця. Бджоли – ідеальні шпигуни. Голубів можуть перехопити, а нумо спробуй перехопити бджолу! Вона завжди повернеться до вулика.
– Бджолину пошту може організувати хіба чарівник, – усміхнувся Тарас Адамович, – я хотів би вірити, що це можливо – мав би надію, що напишу листа геру Боє до закінчення війни, однак це звучить надто фантастично.
Сильвестр Григорович усміхається, обіцяє показати другові дещо неймовірне. Тарас Адамович відповідає, що якщо старий друг має на увазі медову наливку, то він зовсім не проти подивитися, ба більше – скуштувати. Віра стомлено відкидає волосся з чола, думає про лапатий сніг, що летить додолу. На нього хочеться дивитися вічно, завмерти на порозі та слухати в’язку морозяну тишу. Її думки перериває Тарас Адамович.
– Віро, а де ваша сестра? – запитання пролунало несподівано.
Хтозна. Певно, допомагає пані Марті у кухні. Або милується снігом на подвір’ї. Можливо, заливає окропом чай на травах, що їх зібрала і висушила господиня. Чи годує собак у дворі – Міра любить тутешніх чотирилапих кудланів.
– На кухні з Мартою, – підтвердив вголос її перший здогад господар будинку.
Тарас Адамович підвівся та рушив до дверей.
– Якось навчу вас грати у шахи, – озирнувшись, з усмішкою мовив колишній слідчий.
– З нетерпінням чекатиму, – відповіла балерина.
Дивно, що вона й досі не грає. Врешті у шахах, як у балеті, є свої білі і чорні лебеді.
Мирослава й справді на кухні. Гірше – на кухні Марта. Тісто вже визирає з миски, підіймає рушник. Господиня дістає його, відділяє великий шматок, розминає і, врешті, починає розкачувати. Міра підносить щось у горщику, подає Марті. Жінка ледь повертається до Тараса Адамовича, він бачить лише її профіль, кирпатенький ніс, корону очіпку. Вона першою розтинає тишу. Вимовляє насмішкувато, мелодійно: