Він брав свідчення у постраждалих під час вуличних бійок і знав не гірше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулі спочатку відчуваються як поштовх. А той, хто під час бійки отримав кілька легких поранень і одне тяжке, найімовірніше, не зможе сказати, коли саме отримав останнє. Легкі поранення сприймаються жертвами як серйозні, а смертельні часто взагалі не відчуваються.
Чи можна тоді довіряти свідченням пілота, який увесь час слідкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хіба його свідчення бодай якось можуть допомогти їм зрозуміти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дівчину, яка поставила запитання і, здається, вже доволі довго очікувала на відповідь.
– Віро, свідки – не єдине джерело інформації. І не найнадійніше.
– Що ж ви вважаєте більш надійним? – поцікавилася балерина.
– Та хоч би й висновок медичних експертів, які оглядали тіла жертв, – і він поглянув у бік Менчиця.
– Тарасе Адамовичу, – молодий слідчий, який простягнув теку господареві будинку, виглядав невпевнено. – Я хотів сказати вам відразу…
– Щось не так, пане Менчиць?
– До матеріалів справи не долучили висновок медичних експертів.
– Тіла не оглядали?
– Оглядали, – він завагався, – але…
Міра уважно подивилась на нього, Віра схилила гарненьку голівку на руку, якою сперлася на спинку стільця.
– …до справи не долучили. Слідчий, який веде справу, вирішив, що висновку, який підтвердив наявність отрути у келихах, цілком достатньо для обвинувачення.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Цікаво… – протягнув він.
Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?
– То що ми робитимемо? – запитала Міра.
– Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.
– Але де?
– На похороні, звісно.
VI. Свідок доброї слави
Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.
Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.
Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.
– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.
– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.
– Купа людей зібралася біля собору…
Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.
– І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.
– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.
Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.
– Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?
– А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.
– Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.
На Софійській площі – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими військами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потім – «вічна пам’ять», яку виводять десятки голосів. Гра контрастів.
Похорон князя Олександра Курдашова був зовсім скромним порівняно з процесією, що йшла за труною раніше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слідом за невеликою групкою з рідних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбранні люди видаються стрункішими? За кілька кроків від нього йшли Яків Менчиць та Міра. Дівчина у капелюшку з вуаллю, молодий слідчий – у темному костюмі та пальті, що враз додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.
– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.
– Я хотів би попросити вас про послугу.
– Яку?
– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…
– Не надто схвалюють?
– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.
Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:
– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…
– Вставляємо їм палки в колеса?
– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.
– Що ж нам робити?
– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.
Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.
На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.
Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.
– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?