– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.
– Не обов’язково звітувати про це слідчим, які будуть на похороні. Але хай краще вони звикнуть до вашої присутності у житті пана Менчиця. Щось мені підказує, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врешті остаточно роздратуємо поліцію.
Тарас Адамович сховався за спинами присутніх, хоч і розумів – його давно помітили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цікаво, хто з родичів прибув до Києва на похорон князя? Чи є тут знайомі Агати? За крок від нього – дівчина. Одяг простий, навіть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнішими, на її щоках сльози. Зовсім юна, молодша за Міру. Хто вона? Кого саме оплакує? Князя? Навряд чи родичка. Він обережно підступив ближче, сказав ледь чутно:
– Тяжка втрата…
Банальність, але як іще починати розмову в таких декораціях? Дівчина зіщулилася, готова спурхнути з місця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Він мовчав, намагаючись не налякати її ще більше.
– Ви знали…
– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоївкою нареченої князя, – швидко вимовила вона, ніби хотіла відкараскатися від його уваги.
– А тепер?
– Немає нареченої – немає роботи, – відповіла вона. – Ви з поліції?
– Щось на кшталт. Коли ви востаннє бачили пані Агату?
– Ввечері, напередодні відльоту. Вдень вони обвінчалися, вранці мали летіти до Києва. Я говорила молодій пані лишитися, казала, що мені наснився поганий сон.
– А вона?
– Сміялася, але я помітила, що її це збентежило.
– Чому?
– Бо ввечері вона про щось говорила з князем, а він гучно відповідав «Ні!». Вони навіть сперечалися – так мені здалося.
– Як думаєте, про що?
– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, пані Агата намагалася переконати його не летіти.
– Повірила в те, що ваш сон – пророчий?
– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – і сльози знов потекли по її щоках. Він не радив би плакати на морозі, але вирішив змовчати.
Колишній слідчий співчутливо поглянув на дівчину, відійшов убік, роздивляючись незнайомців. Рахлін говорив, що на похороні буде Сікорський. З одного боку – його не було в літаку, з іншого – він знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свідки з давніх-давен поділяються на «видоків» і «послухів». Видоки – очевидці. Послухів ще називають свідками доброї слави, вони можуть розповісти про життя жертви чи підозрюваного, його розмови і стосунки з друзями і рідними, описати характер чи особливі звички. Слідчому варто говорити і з першими, і з другими. Сікорський міг стати свідком доброї слави, адже Курдашов колись був його професором, а потім – колегою. Найімовірніше, він знає і підозрюваного – Осипова.
Родина Сікорських була відомою в Києві. Тепер уже і завдяки сину-авіаконструктору. Однак, коли Ігор Сікорський ще навчався у Першій київській гімназії – найпрестижнішій у місті – гімназійні вчителі уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прізвище. Іван Олексійович Сікорський був відомим лікарем-психіатром, професором Університету Святого Володимира. За рік до трагічної загибелі Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексійович був одним з експертів зі сторони обвинувачення у справі Менделя Бейліса.
Як називати свідка обвинувачення, який не був очевидцем події? Свідок лихої слави? Якби Естер чула промову професора Сікорського у залі суду, вона могла б довго і натхненно критикувати її. Натомість із критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психіатрія» майже відразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психіатрів у повному складі підписалося під схожою за змістом резолюцією. Навесні 1913 року XII Всеросійський пироговський з’їзд лікарів ухвалив резолюцію проти експертизи Сікорського.
Микола Красовський, якого відсторонили від справи, холодно сказав йому:
– Чортівня. Я не знаю, може, всі професори психіатрії рано чи пізно стають схожими на своїх пацієнтів, чи то тимчасове затьмарення, або…
– Свідчення під тиском?
– Байдуже. Вони намагаються повісити убивство на невинувату людину.
У теплому затишку кімнати з каміном у будинку Тараса Адамовича Міра поставила запитання, яке змусило його пригадати діалог із Красовським.
– Чому ви впевнені у тому, що слідчі помиляються?
– Не впевнений. Просто маю деякі сумніви.
– То, може, варто…
– Залишити все як є і сподіватися, що поліція докопається до правди? Міро, я залюбки так і зробив би, якби вірив, що поліція поставила собі саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо іншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертів не долучили до справи, лише підтверджують спробу поліції…
– Я розумію.
– У цьому складність справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслідувати роками. Навіть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справі про вбивства шукати потрібно лише вбивцю. І добре, якщо його справді шукають, а не обирають з найбільш зручних варіантів.
Міра не відповіла, поставила на стіл біля Естер горщик із геранню, яку принесла із собою, аргументуючи тим, що квіти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кімнату, залишився вдоволений побаченим – герань освіжала спартанський інтер’єр.
Зараз він думав не про інтер’єри – колишній слідчий стояв біля свіжих могил, бачив краєчки темних трун у квітах, Міру у вуалі поруч з Яковом Менчицем. За кілька метрів від них – обличчя авіаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рівний ніс, насуплені густі брови, маленький прямокутник вусів. Зовсім молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…
– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив із ледь відчутним дотиком руки до його плеча. Він чув цей хриплуватий тембр раніше. Що ж, цього слід було очікувати. Не озираючись, він так само тихо відповів:
– Вітаю вас, пане Фогль.
Дійсний статський радник, заступник начальника розшукової частини Київської міської поліції Іван Арчибальдович Фогль, чоловік-монокль – бо ж із ним він ніколи не розлучався. Саме його ім’я Тарас Адамович побачив на теці, що її приніс Яків Менчиць.
– Він особисто веде розслідування? – запитав, розуміючи, Менчиць знає – питання риторичне.
– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радість побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.
Тарас Адамович скосив погляд у його бік. Фогль зморщив носа і мовив:
– У цьому місті, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишні слідчі теж уміли б зникати.
– Я прийшов…
– Я знаю, чого ви прийшли, – він зробив павзу і за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чіплятися до людей, які пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.
– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.
Його співрозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востаннє оглянув присутніх, побачив, як труни повільно почали опускати до ями. Струнка постать Міри, Менчиць – поряд із нею. За кілька кроків – ще одне знайоме обличчя, він уже бачив його раніше, на Куренівському аеродромі. Штабскапітан Горенко прийшов висловити співчуття рідним загиблого Олександра Курдашова? Сікорський – за два кроки від нього, певно, вони знайомі. Цікаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вірила свідкам.
І він рушив геть від юрми до брами Лук’янівського кладовища.
VII. Гатчинський інструктор
Якось у Варшаві Віра розповідала їй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цій історії наречена лишилася живою. Вона настільки тужила за коханим, що, врешті, вночі він прийшов до її домівки – кажуть мертві неспокійні, якщо за ними довго плакати. Віра говорила пошепки, у мерехтливому світлі свічки. Міра тремтіла від страху, але слухала.