– «Старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці»? – озвався з веранди господар.
– Підслуховуєте чужі розмови, пане слідчий? – запитала балерина.
– Завжди. Це чи не найважливіший інструмент у моїй роботі – уміти вчасно почути необхідну інформацію, – усміхнувся він і жестом запросив гостей до будинку.
У вітальні тріскотять дрова у каміні, посеред столу випускає пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.
– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своїми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Віра.
– Поскупилась, – усміхнувся Тарас Адамович, – найцінніші не дала.
Хто така Марта, Яків Менчиць не знав. Як почати розмову з дівчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магія цієї домівки врешті дає змогу йому вдихнути ароматного повітря на повні груди, всістися на стілець біля столу та заспокоїтися.
Тарас Адамович розливає чай, ставить на стіл розетки з варенням, тарілку з пухкими скибками хлібу. Чільне місце посеред столу тепер належить пирогу, що потіснив чайник у маках.
– З яблуками? – поцікавилася Віра.
– Не лише, – лукаво усміхнувся господар, – власне, я хотів додати ще ягідного варення, однак потім передумав. Окрім яблук, тут…
– Айви? – лишивши єдину нотку питальної інтонації, проказала Віра.
– Айви, – підтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотані, тому не встиг вигадати щось цікавіше для начинки пирога.
– Він і так бездоганний, – прокоментував Менчиць, відкушуючи шматок. – То ви були на аеродромі?
Віра питально поглянула на сестру.
– Я не розповідала, бо… – почала Міра.
– Вважаєте це таємницею слідства? – запитав Тарас Адамович, – Міро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробиці розслідування, якщо, звісно, не знудиться, вислуховуючи наші припущення.
– Знуджуся, – пообіцяла Віра, – ви ж розслідуєте вбивство у літаку? Його все одно обговорює пів міста. Якщо якась вінценосна особа не здійснить візит до Києва чи ще когось не вб’ють, усі пліткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижні. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свідків?
– Так.
– Отримали потрібну інформацію?
– Ще не впевнені.
– Тобто?
– Робота зі свідками… завжди непроста.
Про свідків Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнім часом спливали у пам’яті дедалі частіше, обпікаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетів, хоч це ніколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерідко помиляються частіше за інших. Він розповідав їй, як зі свідками працював Георгій Рудий – дивився в очі, вивчав, кидав слова, які провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя міста, знаходив очевидців, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свідкам Рудого не вірили присяжні. Але з їхньою допомогою начальник розшукової частини Київської міської поліції виявляв докази, які не могли ігнорувати в суді.
Блідий овал обличчя, темне волосся, завжди зібране, ніби замкнене у в’язниці зі шпильок. Зрідка вона прикрашала зачіску мерехтливою шпилькою із метеликом. Він пам’ятав її темні сукні з комірцями-стійками, тендітні білі руки – певно, їм не вистачало сонця, бо нерідко він помічав, що вони біліші за папір. Прозоріші за папір.
– Чому тебе це дратує? – запитувала Естер.
– Дратує? Зовсім ні. Але ти говориш, що свідки не мають жодного значення в роботі слідчого.
– Не зовсім так.
Це була її улюблена репліка. Вона говорила «не зовсім так», навіть коли сперечалася про якість кави чи фасон сукні. Вплітала її у мереживо довгих розмов, коли хотіла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усміхалася, зустрічаючись із ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, ніби ненароком, однак він знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своєму до кінця.
– Професор Ганс Гросс… – повільно вимовляла вона ім’я, яке він чув від неї у кілька разів частіше, ніж міг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, відчувала, як після цього імені повітря ставало ваговитим і задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки він закочував очі, намагаючись залишатися спокійним, хоча розумів: дарма – Естер читала думки.
– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, ніби насолоджуючись посмаком імені, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорії свідка.
– Ти дарма дратуєшся, – говорив йому Георгій Рудий, – валізку слідчого придумав якраз австрієць, про якого торочить Естер. Якщо теорія свідка і справді існує, то започаткував її, певно, теж бісів професор Ганс Гросс.
Естер говорила, чому не варто довіряти свідкам. Усім, а не лише повіям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих київських околицях, шокуючи міських чиновників. Ганс Гросс колись був судовим слідчим, потім – помічником прокурора, врешті – професором Грацького університету, з-під пера якого вийшов «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів». Естер могла цитувати «Порадник» цілими абзацами. Ганс Гросс був її духовним учителем, орієнтиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковій частині Київської міської поліції вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати криміналістику студентам Чернівецького університету. Тоді ж кількість згадок про професора у репліках Естер перейшла всі дозволені межі. Вона марила поїздкою до Чернівців. Можливо, якби ця дивна жінка зі шпилькою-метеликом менше говорила про австрійського криміналіста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослідження сприйняття людиною зовнішнього світу. Можливо, він мав рацію. Найімовірніше, таки мав.
– Ми просимо свідків перелічити факти. Але як відрізнити факт від висновку? – запитувала вона і відразу відповідала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столі» – це факт чи умовивід? Якщо склянку на столі показав вашому свідку ілюзіоніст, – ви впевнені у його свідченнях? А сама людина впевнена, що то була справді склянка, а не ілюзія, створена світлом чи системою дзеркал? Якщо темної ночі свідок бачить обриси людини у сукні, він свідчитиме – «я бачив жінку». Але чи справді то була жінка? Він зробив висновок з огляду на кілька деталей і, можливо, надав неправдиву інформацію слідчому.
– Сумніватися у свідченнях – наш обов’язок, – відповів їй Тарас Адамович. Але ж вона це знає. І знає, що він так відповість.
– Але свідчення очевидців вагомі для розслідування, без них неможливо рухатися далі. – додав слідчий Галушко.
– Ти говориш «очевидці», маючи на увазі осіб, які могли бачити щось важливе? Але свідки мають й інші органи чуттів. Найцікавіше те, що всі наші чуття легко обманути.
– Наприклад? – запитав він, наперед знаючи, які приклади вона наведе.
– Під час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязі – більш худорлявими порівняно з тими, хто обирає світлі кольори, вогонь вночі також видається ближчим, ніж є насправді.
– Це закони оптики, а не обман. Слідчий повинен це розуміти.
– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.
Він знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють зміст, але тлумачать по-різному. Він допитував свідків на трамвайній зупинці, які бачили, як в однієї з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зістрибнув із вагона під час руху і кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирів відволік волоцюга, який біг за трамваєм і щось волав. Кожен свідок надав слідчому Галушку власну версію того, що вигукував волоцюга.