– Але мені бракує кваліфікації, і навіть двогодинна поїздка потягом до Лондона з лауреатом Пулітцерівської премії не вирішує цю проблему.
– Тоді саме час здобути потрібну кваліфікацію.
– Що ви маєте на увазі? – не збагнула Емма. – В Англії немає університету, який, наскільки я знаю, має бізнес-курс у своїй навчальній програмі.
– Тоді вам доведеться знайти три роки часу та приєднатися до мене в Стенфорді.
– Не думаю, що мій чоловік або мій маленький син зраділи б від цієї ідеї, – відповіла Емма, руйнуючи своє прикриття.
Це змусило професора замовкнути, і минув якийсь час, перш ніж він нарешті озвався:
– Ви можете дозволити собі поштову марку вартістю десять центів?
– Авжеж, – довірливо відповіла Емма, не знаючи, куди хилить її співбесідник.
– Тоді буду радий записати вас абітурієнткою до Стенфорда восени.
– Але, як я вже пояснювала…
– Ви ж без жодного застереження заявили, що можете дозволити собі поштову марку.
Емма кивнула.
– Ну що ж, Конґрес щойно прийняв законопроект, який дозволяє американським військовим, котрі проходять службу за кордоном, записуватися на бізнес-програму, не відвідуючи заняття особисто.
– Але я не американка і, певна річ, не служу за кордоном.
– Це правда, – визнав Фельдман, – але прочитавши написане дрібним шрифтом, ви дізнаєтесь, що там є виняток, позначений словом «союзники», яким, я впевнений, ми можемо скористатися. Тобто якщо ви серйозно ставитесь до довготермінового майбутнього компанії вашої родини…
– Ще й як, – відгукнулася Емма. – Але що ви чекатимете від мене на взамін?
– Після того як зареєструю вас студенткою в Стенфорді, я надішлю вам перелік літератури на перший курс разом із записами кожної моєї лекції. Крім цього, вам доведеться щотижня писати твір, а я повертатиму його вам зі своїми зауваженнями. А якщо можете дозволити собі більше, ніж десять центів, ми навіть час від часу можемо спілкуватися телефоном.
– Коли мені починати?
– Цієї осені, але зауважте, що щоквартально проводять оціночні тести, які вирішують, чи можете ви продовжувати курс, – додав він, коли потяг заїжджав на станцію Педдінґтон. – Якщо ви до цього не впораєтеся, вас виженуть.
– Ви готові все це зробити через одну зустріч із моїм дідусем?
– Зізнаюся, що я дуже сподівався, що ви зможете повечеряти зі мною у «Савойї» сьогодні ввечері, щоб ми могли поспілкуватися детальніше про майбутнє суднобудівної галузі.
– Яка гарна ідея! – сказала Емма, цмокнувши чоловіка в щоку. – Але боюся, що вже купила зворотний квиток, і сьогодні ж поїду додому до свого чоловіка.
* * *
Хоча Гаррі так і не зміг второпати, як увімкнути радіо, він принаймні освоїв гарячі та холодні крани під душем. Як тільки витерся, то вдягнув щойно випрасувану сорочку, шовкову краватку, яку Емма подарувала йому на день народження, і костюм, який його мати описала б як найвідповідніший для неділі. Поглянувши у дзеркало, чоловік був змушений визнати, що по обидва боки Атлантики фертиком його б не визнали.
Гаррі вийшов із «П’єра» на П’яту авеню трохи раніше за восьму й попрямував до Шістдесят четвертої та Паркової. За кілька хвилин він уже стояв біля чудового будинку з бурого каменю. Письменник зиркнув на годинник, зацікавившись, чи справді у Нью-Йорку модно запізнюватися, як хтось йому казав. Він згадав Емму, котра розповідала йому, як нервувала при думці про зустріч із двоюрідною бабусею Філіс, як зробила коло перед тим, як набратися достатньо сміливості, щоб піднятися сходами до вхідних дверей, і навіть тоді їй вдалося лише натиснути на ґудзик із позначкою «Продавці».
Гаррі піднявся сходами і твердо постукав важким мідним молоточком. Чекаючи, коли двері відчинять, він уявив, як Емма каже: «Не знущайся, дитино».
Двері відчинилися, і мажордом у фраку, який, вочевидь, його чекав, привітався:
– Доброго вечора, пане Кліфтон. Пані Стюарт чекає на вас у вітальні. Бажаєте піти за мною?
– Доброго вечора, Паркере, – відповів Гаррі, хоча він раніше зроду цього чоловіка не бачив.
Гаррі подумав, що йому привидівся спалах посмішки, коли мажордом вів його коридором до відчиненого ліфта. Щойно зайшовши досередини, Паркер замкнув решітку, натиснув ґудзик і мовчав, аж доки вони не дісталися до третього поверху. Він відчинив решітку, зайшов перед Гаррі до вітальні й оголосив:
– Пан Гаррі Кліфтон, пані.
Висока, елегантно вбрана жінка стояла посеред кімнати, розмовляючи з чоловіком, котрий, як вирішив Гаррі, мав би бути її сином.
Двоюрідна бабуся Філіс різко обернулася, мовчки підійшла до Гаррі і мовчки стиснула його у ведмежих обіймах, які вразили б навіть американського лайнбакера[8]. Коли вона нарешті відпустила гостя, то представила свого сина Алістера, котрий гаряче потиснув Гаррі руку.
– Для мене честь зустріти чоловіка, котрий зруйнував кар’єру Сефтона Джелкса, – промовив Гаррі.
Алістер легко вклонився у відповідь.
– Я також зіграла невелику роль у падінні цього чоловіка, – пирхнула Філіс, коли Паркер подавав її гостю чарку шеррі. – Але краще не будемо про Джелкса, – додала вона, коли підвела Гаррі до зручного крісла біля вогню, – мені буде набагато цікавіше почути про Емму та те, як їй ведеться.
Гаррі знадобився якийсь час, щоб викласти двоюрідній бабусі Філіс усе, що Емма робила з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, не в останню чергу тому, що вони з Алістером постійно перебивали його запитаннями. Тільки аж коли мажордом повернувся, щоб оголосити, що вечеря на столі, вони перейшли до іншої теми.
– Чи успішно відбувається ваш візит? – поцікавився Алістер, коли вони зайняли свої місця за обіднім столом.
– Гадаю, що краще б мене заарештували за вбивство, – пожартував Гаррі. – Із цим було набагато простіше впоратися.
– Що, так погано?
– У чомусь навіть гірше. Розумієте, я не дуже добре вмію себе продавати, – зізнався Гаррі, коли служниця поставила перед ним миску з шотландською юшкою. – Я сподівався, що книга зможе говорити сама за себе.
– Не треба квапитися, – зазначила Філіс. – Пам’ятайте, що Нью-Йорк – це не дочірня компанія «Блумсберрі»[9]. Забудьте про вишуканість, стриманість та іронію. Як би це не суперечило вашій натурі, вам доведеться навчитися продавати свої товари, як якийсь хлопчисько з Іст-Енду.
– Я б пишався тим, що став найуспішнішим автором Англії, – зауважив дещо голосніше Алістер.
– А я ні, – сказав Гаррі. – Аж ніяк не хотів би.
– Мене вразила реакція американців на книжку «Хто не ризикує», – зауважила Філіс.
– Це лише тому, що її ніхто не читав, – заперечив Гаррі, поглинаючи страву.
– Як Діккенса, Конан Дойла та Вайлда. Я впевнений, що у Сполучених Штатах ваші твори купуватимуть не гірше, – додав Алістер.
– Я продаю більше книжок у Маркет-Гарборо, ніж у Нью- Йорку, – повідомив Гаррі, коли в нього забрали спорожнілу миску від юшки. – Цілком очевидно, що бабуся Філіс краще впоралася б у цьому книжковому турне, а мені варто було б повернутися до Англії.
– Я була б дуже рада взяти в цьому участь, – відгукнулася жінка. – Шкода, що у мене немає вашого таланту, – з сумом додала вона.
Гаррі поклав собі шматочок смаженої яловичини та забагато картоплі, але недовго йому довелося поїсти, адже Філіс та Алістер вирішили розважити його оповідками про подвиги Емми, коли вона з’явилася у Нью-Йорку, щоб знайти свого чоловіка. Його здивувала їхня версія того, що сталося, і це лише нагадало йому, як йому пощастило спати на сусідньому ліжку з Джайлзом Беррінґтоном, коли він уперше з’явився у школі Святого Беди. А якби його не запросили на чаювання до садиби, щоб відсвяткувати день народження Джайлза, він, можливо, так і не зустрівся б із Еммою. Хоча тоді він ледь поглянув на неї.
– Ви вважаєте, що ніколи не будете для неї достатньо гарним, – зронила Філіс, коли запалила сигарету.
Гаррі кивнув, уперше оцінивши, чому ця невгамовна леді виявилася Старим Джеком Емми. «Якби це її відправили на війну, – подумав він, – двоюрідна бабуся Філіс неодмінно повернулася б додому зі “Срібною зіркою”».