Коли годинник вдарив одинадцяту, Гаррі, який хильнув, мабуть, забагато, рішуче підвівся зі свого крісла. Йому не потрібно було нагадувати, що о шостій ранку Наталі буде стояти у вестибюлі готелю, очікуючи, щоб відвезти його на перше радіоінтерв’ю цього дня. Він подякував господині за незабутній вечір і, на свою біду, відчув іще одні ведмежі обійми.
– І не забувайте, – сказала вона, – коли у вас братимуть інтерв’ю, думайте, як британець, поводьтесь, як єврей. І якщо вам колись конче знадобиться плече, щоб поплакатись або смачно попоїсти, ми, як «Театр вітряків», ніколи не зачиняємося.
– Спасибі, – подякував Гаррі.
– А коли наступного разу будете спілкуватися з Еммою, – додав Алістер, – не забудьте передати їй наші вітання й обов’язково насваріть за те, що вона не супроводжувала вас у цій поїздці.
Гаррі вирішив, що зараз не слушна нагода, щоб розповісти їм про Себастьяна і про те, що лікарі вважають його гіперактивність проблемою. Вони утрьох якимось чином влізли до ліфта, і Гаррі отримав наостанок ще одні міцні обійми від Філіс, перш ніж Паркер відчинив вхідні двері і його випустили на вулиці Мангеттена.
– Дідько! – вилаявся чоловік, вже пройшовши деякий шлях по Парк-авеню.
Він повернувся, побіг назад до будинку Філіс і загрюкав у вхідні двері. Цього разу мажордом з’явився не так хутко.
– Мені потрібно терміново побачити пані Стюарт, – сказав Гаррі. – Сподіваюся, що вона ще не лягла спати.
– Навіть не знаю, сер, – сказав Паркер. – Будь ласка, ходіть за мною.
Він повів Гаррі назад коридором і до ліфта, де знову натиснув ґудзик третього поверху.
Філіс стояла біля коминка, затягуючись сигаретою, коли Гаррі з’явився вдруге. Настала її черга дивуватися.
– Мені дуже шкода, – сказав він, – але Емма мені ніколи не пробачить, коли я повернуся до Англії, не дізнавшись, що сталося з тим адвокатом, котрий так нерозумно її недооцінив.
– Сефтон Джелкс, – сказав Алістер, ворушачи вогонь у багатті. – Той проклятий чоловік нарешті звільнився з посади старшого партнера у конторі «Джелкс, Майєрс та Ебернаті», хоча й дещо неохоче.
– А незабаром він зник у штаті Міннесота, – додала Філіс.
– І більше сюди не повернеться, – продовжив Алістер, – адже кілька місяців тому врізав дуба.
– Мій син – типовий юрист, – визнала Філіс, гасячи свою сигарету в попільничці. – Він завжди розповідає лише половину історії. Перший серцевий напад Джелкса викликав невелику згадку в «Нью-Йорк таймс», і лише після третього він отримав короткий і не дуже гарний абзац унизу шпальти з некрологами.
– Що було більше, ніж він заслужив, – прокоментував Алістер.
– Це правда, – погодилася Філіс. – Хоча мені було дуже приємно виявити, що на його похороні були присутні лише четверо осіб.
– Звідки ти про це дізналася? – здивувався Алістер.
– Я була однією з них, – пояснила Філіс.
– Ви подалися аж до штату Міннесота, щоб тільки відвідати похорон Сефтона Джелкса? – з недовірою запитав Гаррі.
– Безумовно, я це зробила.
– Але чому? – сторопів Алістер.
– Тому що ніколи не можна довіряти Сефтону Джелксу, – пояснила вона. – Я не могла бути справді впевненою, що він мертвий, доки не побачила, як його труну опускають у землю, і навіть тоді дочекалася, доки могилу засиплють землею.
* * *
– Сідайте, будь ласка, пані Кліфтон.
– Дякую, – відгукнулася Емма, займаючи дерев’яне крісло обличчям до трьох членів комісії, котрі зручно вмостилися за довгим столом на узвишші.
– Мене звати Девід Слейтер, – назвався чоловік у центрі, – і я буду головувати на сьогоднішній зустрічі. Дозвольте познайомити вас із моїми колегами, панною Брейтвайт і паном Нідемом.
Емма намагалася дати швидку оцінку трьом «екзаменаторам», перед якими вона опинилася. Голова носив костюм-трійку, старовинну шкільну краватку, ще, либонь, із давніх часів, і виглядав так, ніби це далеко не єдине засідання, на якому йому доводилося головувати. Панна Брейтвайт, котра сиділа праворуч, була одягнена у довоєнний твідовий костюм і товсті вовняні панчохи. Її волосся було зібране в пучок, й Емма не сумнівалася, що вона була старою дівою цієї парафії, а стулені вуста підказувала, що посміхається вона не часто. Джентльмен ліворуч від голови був молодшим за двох своїх колег і нагадав Еммі, що Британія воювала не так уже давно. Його густі вуса підказували, що він служив у Королівській авіації.
– Колегія з цікавістю вивчила вашу заявку, пані Кліфтон, – почав голова, – і з вашого дозволу ми хотіли б поставити вам кілька запитань.
– Так, певна річ, – погодилася Емма, намагаючись розслабитись.
– Як давно ви задумалися над усиновленням, пані Кліфтон?
– Відтоді, коли збагнула, що не зможу мати ще одну дитину, – відповіла Емма, не додаючи більше жодних деталей.
Двоє чоловіків співчутливо всміхнулися, але панна Брейтвайт залишилася з кам’яним обличчям.
– У своїй заяві ви вказали, – продовжував голова, переглядаючи документи, – що хотіли б удочерити дівчинку віком близько п’яти-шести років. Є якась причина для цього рі-шення?
– Авжеж, – підтвердила Емма. – Мій син Себастьян – єдина дитина, і ми з чоловіком відчували, що було б добре, якби він виховувався з тим, хто не мав переваг і привілеїв, які прийняв як належне за правом народження.
Вона сподівалася, що ця відповідь не прозвучала занадто відрепетирувано, і могла заприсягнутися, що голова поставив галочку у відповідному пункті.
– Чи можна припустити з вашої відповіді, – правив далі голова, – що немає якихось фінансових обмежень, які можуть завадити вам виховувати другу дитину?
– Ні, пане голово. Мій чоловік добре заробляє.
Емма помітила, що це заслужило ще однієї галочки.
– У мене є ще одне запитання, – сказав голова. – Ви заявили у своїй заяві, що візьмете дитину будь-якого релігійного сповідання. Чи можу я запитати, чи належите ви до якоїсь конкретної церкви?
– Як і доктор Бернардо, – сказала Емма, – я християнка. Мій чоловік був хористом у церкві Святої Марії у Редкліффі, – і додала: – Потім він вступив до Бристольської ґімназії, де став старшим хористом. Я ж отримала освіту в школі «Червоних дів», перш ніж здобути стипендію в Оксфорді.
Голова торкнувся краватки, й Емма відчула, що все не могло б піти ще краще, поки панна Брейтвайт не постукала олівцем по столу. Голова кивнув у її бік.
– Ви згадали про свого чоловіка, пані Кліфтон. Чи можу запитати, чому він зараз не з вами?
– Він зараз у США здійснює книжкове турне. Повернеться за кілька тижнів.
– Він часто буває відсутній?
– Ні. Насправді дуже рідко. Мій чоловік за фахом письменник, тож він більшу частину часу працює вдома.
– Але йому потрібно час від часу відвідувати бібліотеку, – втрутилася панна Брейтвайт, демонструючи подобу посмішки.
– Ні, у нас є своя бібліотека, – заперечила Емма, шкодуючи про свої слова тієї ж миті, як їх промовила.
– А ви працюєте? – поцікавилася панна Брейтвайт так, що це прозвучало як звинувачення.
– Ні, хоча я й допомагаю своєму чоловікові як тільки можу. Однак вважаю, що дружина і мати – робота на повний робочий день.
Хоча Гаррі рекомендував таку лінію поведінки, він занадто добре знав, що Емма не вірила в неї, а тепер повірила ще менше після зустрічі із Сайрусом Фельдманом.
– А скільки ви одружені, пані Кліфтон? – наполягала панна Брейтвайт.
– Трохи більше трьох років.
– Але я бачу, що у вашій анкеті зазначено, що вашому синові Себастьяну вісім років.
– Атож. Ми з Гаррі заручилися 1939 року, але він вважав своїм обов’язком записатися в добровольці напередодні оголошення війни.
Панна Брейтвайт намірялася поставити ще одне запитання, коли чоловік, який сидів ліворуч від голови, нахилився вперед і сказав:
– То ви побралися незабаром після закінчення війни, пані Кліфтон?
– На жаль, ні, – сказала Емма, дивлячись на однорукого чоловіка. – Мого чоловіка важко поранила німецька міна лише за кілька днів до закінчення війни, і минув якийсь час, поки він достатньо зміцнів для того, щоб його могли виписати з лікарні.