Коли лекція закінчилася, Емма пошкодувала лише про те, що він заледве торкнувся теми транспорту, тільки згадавши, що літаки змінять новий світовий порядок як для бізнесу, так і для туризму. Але як досвідчений професіонал, він нагадав своїй аудиторії, що написав книжку на цю тему. Емма вирішила не чекати Різдва, щоб отримати й собі примірник. Це змусило її задуматися про Гаррі і сподіватися, що його книжкове турне в Америці таке ж успішне.
Після того як вона нарешті придбала примірник «Нового світового порядку», жінка приєдналася до довгої черги за автографом. Коли дійшла її черга, Емма вже майже закінчила читати перший розділ і поцікавилася, чи не забажав би автор витратити дещицю свого часу, щоб викласти свої погляди на майбутнє британського пароплавства.
Емма поклала книжку на стіл перед автором, і той привітно всміхнувся.
– Кому я можу її підписати?
Вона вирішила ризикнути:
– Емма Беррінґтон.
Він уважніше поглянув на неї.
– Ви випадково не були пов’язані з покійним сером Волтером Беррінґтоном?
– Він був моїм дідусем, – гордо заявила вона.
– Я слухав, як він багато років тому виголошував лекцію про роль судноплавства у разі вступу Америки в Першу світову війну. Я був тоді студентом, і він навчив мене за одну годину більше, ніж усі мої викладачі за весь семестр.
– Він мене також багато чого навчив, – усміхнулася у відповідь Емма.
– Я тоді хотів його порозпитувати, – додав Фельдман, – але він був змушений поспішати на потяг до Вашинґтона того вечора, тому я його більше ніколи не бачив.
– Я також хотіла б вас порозпитувати, – знайшлася Емма. – Насправді краще сказати: «мені це треба».
Фельдман поглянув на чергу очікувальників.
– Гадаю, що зможу впоратися за півгодини, й оскільки я сьогодні на потяг до Вашинґтона не кваплюся, ми могли б поспілкуватися приватно, перш ніж я поїду, панно Беррінґтон.
4
– Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Ґінзбурґ після того, як привітав Гаррі у Гарвардському клубі.
– Я щойно розмовляв із нею по телефону, – сказав Гаррі. – Вона посилає вам свої вітання й засмутилася через те, що не змогла приєднатися до нас.
– Я також. Скажіть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.
Ґінзбурґ повів свого гостя до їдальні, і вони зайняли свої місця за звичайнісіньким столиком у кутку.
– Сподіваюся, що «П’єр» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офіціант вручив їм обом по меню.
– Все було б добре, якби я тільки втямив, як вимкнути душ.
Ґінзбурґ засміявся.
– Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.
– Якби довелося, то не впевнений, чи дізнався б, як вимкнути її.
– Отже, вона вже прочитала вам лекцію про важливість потрапляння вашого твору до списку бестселерів якнайшвидше.
– Грізна леді.
– Тому я і зробив її начальницею, – пояснив Ґінзбурґ, – незважаючи на протести кількох директорів, котрі не хотіли бачити жінку на борту.
– Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррі, – і можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслідки, якщо не впораюся.
– Це схоже на Наталі. І пам’ятайте, вона сама вирішує, повернетесь ви додому на літаку чи на катері.
Гаррі посміявся б, але він не був упевнений, що його видавець жартує.
– Я б запропонував їй приєднатися до нас за обідом, – промовив Ґінзбурґ, – але, як ви могли помітити, Гарвардський клуб не дозволяє з’являтися тут жінкам. Тільки не кажіть про це Еммі.
– Маю відчуття, що жінок, котрі вечеряють у Гарвардському клубі, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубі на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.
– Перш ніж ми погомонимо про тур, – сказав Ґінзбурґ, – я хотів би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту відбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срібну зірку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян відреагував на першу зустріч із батьком? І…
– Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англії, поки не дізнаюся, що сталося із Сефтоном Джелксом.
– Може, спершу щось замовимо? Я б не хотів думати про Сефтона Джелкса натщесерце.
* * *
– Я, можливо, не поспішаю на потяг до Вашинґтона, але боюся, що мені доведеться повернутися до Лондона ще сьогодні, панно Беррінґтон, – зітхнув професор Фельдман після того, як підписав свою останню книжку. – Я виступаю в лондонській школі економіки о десятій завтра вранці, тому можу виділити вам лише кілька хвилин.
Емма намагалася не виглядати розчарованою.
– Якщо тільки… – докинув Фельдман.
– Якщо тільки що?
– Якщо не захочете приєднатися до мене в подорожі до Лондона, то зможете отримати більше моєї уваги на кілька годин.
Емма вагалася.
– Мені треба зателефонувати.
За двадцять хвилин вона вже сиділа в залізничному вагоні першого класу навпроти професора Фельдмана. Він поставив своє перше запитання.
– Отже, панно Беррінґтон, чи ваша родина все ще володіє судноплавною компанією, яка носить її славетне ім’я?
– Авжеж, моя мати має там двадцять два відсотки.
– Це дозволяє вашій родині достатньо добре її контролювати, і найголовніше у будь-якій організації те, що ніхто більше не може прибрати до рук більш ніж двадцять два відсотки.
– Мій брат Джайлз не виявляє великого інтересу до справ компанії. Він депутат парламенту і навіть не з’являється на річних зборах акціонерів. Але я туди ходжу, професоре, саме тому мені потрібна ваша консультація.
– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого віку, коли мені не хочеться, щоб вродлива молода жінка нагадувала, скільки мені років.
«В одному Ґрейс мала рацію», – подумала Емма і вирішила цим скористатися. Вона повернула усмішку на своє обличчя:
– Які клопоти ви передбачаєте для суднобудівної галузі упродовж наступного десятиліття? Наш новий голова правління, сер Вільям Траверс…
– Видатний чоловік. Кунард вчинив нерозумно, відпускаючи такого здібного хлопця, – перебив її Фельдман.
– Сер Вільям міркує, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.
– Це божевілля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидінню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здійнявся.
Перш ніж Емма змогла запитати про причину, він додав:
– Хіба у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.
– Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.
– Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?
– Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.
– Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.
– А в перспективі?
– Не став би зазирати так далеко.
– То що ви можете порадити?
– Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.
– Як мені переконати в цьому сера Вільяма?
– Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.
Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.
– Але я не член правління.
– Ви не член правління?
– Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.
– У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.