Іноді призначення Валентина керівником Дніпропетровської області нагадує мені сцену, коли директор і завуч школи заштовхують нового вчителя до класу і зачиняють двері за його спиною, благаючи Бога, щоб той вижив.
Перший час ми методично розбиралися, хто є хто в області, зокрема, в обласній раді. Так, у ній сидять і «регіонали», але це ж не означає, що їм не можна пояснити нашу логіку, що вони не голосуватимуть за виділення грошей на дороги. Отже, розмовлятимемо і з ними, навіть якщо вони в опозиції. Переконувати, що облрада – орган не політичний, її завдання – приймати рішення, необхідні для розвитку регіону; що вона не «про фракції», а «про дороги і школи».
Так крок за кроком ми добиралися до суті усіх тонкощів держслужби. Більш того, ми позбулися страху поводитися в держустанові не як закостенілі чиновники.
Якось під час візиту до Адміністрації президента ми побачили, що в коридорах розвішано картини. Це дуже пожвавило похмуру обстановку. І я спитав Валентина, чи можемо й ми розвісити на поверхах в ОДА картини Беати Куркуль? Він сказав: звичайно, чому ні?
Беата родом з Польщі, мешкає в Литві. Вона пише картини, герої яких – українські воїни. Ви напевно ж бачили її роботи. Тож ми надрукували репродукції і розвісили їх у коридорах ОДА. Це вселило дух свободи і творчості в колектив обладміністрації, в якому працювало 800 людей, які не звикли до такого. Але вони оцінили те, що ми почали робити, здавалося б, неможливе. І Резніченко часто казав: «Чому це неможливо? Тому що так ніхто не робив? То й що? Зробімо це!»
Блоґ на site.ua, 2018 рік, весна
Навчити слона танцювати
«Всепропальники», не здатні думати головою і аналізувати, не помітили кількох важливих, як на мене, подій, усі дані про які є у відкритому доступі.
Наприклад, у нас у Дніпропетровській області відбулися цьогорічні торги щодо шкільних автобусів.
11 шкільних автобусів до 31 липня будуть в області й роз’їдуться по її районах.
Взагалі, наша Дніпропетровська область, напевно, одна з небагатьох, у яких забезпеченість шкільними автобусами за три роки доведено до 100 %. Ми вже почали заміну старих шкільних автобусів на нові.
Ще приклад – ми вже закупили медичне обладнання на багато сотень мільйонів гривень, включаючи все необхідне для переведення на лапароскопію всієї лікарні ім. Мечникова.
Досі таку величезну лікарню одночасно на безрозрізні операції ніхто в країні, крім нас, не переводив.
Ага. Поки баранкуваті борці за незрозуміло що б’ються в істериках, область під керівництвом технократичного й непублічного Резніченка методично закриває to-do в Basecamp.
У 2015-му ми придбали автобуси пізньої осені. Кожного наступного року ми робили це швидше і швидше.
У 2015-му комп’ютерні та магнітно-резонансні томографи, закуплені для лікарень області, потрапляли до неї лише в грудні. Тепер деякі з них уже на місці, друга частина надійде вже в травні та червні.
Ми навчилися вже в квітні здавати зроблені дороги, а не тільки-тільки оголошувати на них торги; у травні – закуповувати автобуси, а в липні разом з нашим колегами та однодумцями з обласної ради складати бюджет наступного року.
Так, система держуправління в нашій країні – це рідкісна заплутана хрінь, здатна підірвати мозок будь-якій нормальній розсудливій людині, але це не означає, що цю систему неможливо навчити працювати правильно, плануючи і вчасно.
Звичайно, іноді і нам, і нашим колегам з будівлі навпроти ОДА складно одразу зрозуміти, що ми обговорюємо – теперішнє чи майбутнє, але всі ми знаємо напевно, що ми не обговорюємо минуле, не шукаємо виправдань, але завжди знаходимо можливості і способи прискорити навіть те, що, здавалося б, прискорити неможливо.
Точно знаю, що в жовтні, коли багато областей укладатимуть асфальт на дороги, ми готуватимемо його ж, але для доріг уже наступного, 2019-го року. Власне, ми вже почали це робити.
Дорогу здолає той, хто йде, вміє планувати і перенавчати навіть найнедосконаліші системи.
Одне з міст області мало великі борги за опалення. Нам кажуть, що треба йому допомогти, може, своїм звичаєм, грошей виділити з бюджету області. Резніченко сказав: «Там обрали міського голову? Обрали. Це його відповідальність. А ми дороги будуватимемо». Йому кажуть, що потім йому ж як обласному керівнику, за ці борги й перепаде. Він каже: «От і добре, нехай перепадає, я вийду на ТБ і розкажу, хто вліз у борги і чому. Але фінансувати коштом обласного бюджету чиюсь некомпетентність ми не будемо».
Тобто він говорив такі речі, яких чиновники не розуміли. Усі дивувалися, як так – такого ж не буває. Він навчив усіх рухатися вперед і приймати нестандартні рішення.
Тоді ж він промовив свою знамениту фразу: «Коли ви закладаєте парк, уявіть у ньому себе зі своїми дітьми. Якщо вам туди хочеться піти з вашою дитиною, отже, ви все правильно збудували. Якщо ви приїхали до парку і він ніби як є, але вам туди не хочеться привести свою дитину, то навіть не починайте його будувати».
Нам було складно ще й тому, що, як вважалося, держава має купити все найдешевше і побудувати з цього щось найжахливіше. А тільки-но ти починаєш купувати хороші, але дорожчі речі, одразу ж приходить КРУ зі звинуваченнями в нецільовому використанні бюджетних грошей. Але до цього я повернуся пізніше.
Розділ 5. Випереджаючи час
Одне з небагатьох конкретних доручень Дніпропетровська ОДА все ж отримала. Це було 2015-го. Голови всіх областей дістали вказівку будувати взводні опорні пункти (ВОП) у зоні АТО.
Але ми згаяли перші два-три тижні: у нас був перехідний період. Поки ми приймали справи в Дніпрі, збігали дні, а ВОПи треба було побудувати до конкретної дати.
ВОПи – це інженерні військові споруди 600 × 800 метрів, із системою окопів, брустверів, тунелів, укриттів. Усе це будується в чистому полі. Але в Запоріжжі наша Команда не встигла почати їх будувати. А потім нас було терміново перекинуто до Дніпра, тож ми й там ще не встигли розпочати будівництва ВОПів – забагато невідкладних завдань накопичилося.
Взагалі це було цікаве рішення: доручити обласним адміністраціям будувати військові споруди. Воно наочно показує, що держава тоді перебувала в розібраному стані й не була готова до масштабних речей у принципі. Але вихід було знайдено. Не знаю, хто автор ідеї, але на той час це, напевно, було єдиним можливим рішенням.
Була тільки одна складність, породжена мракобіссям держуправління, культивованим роками, – підігнати умови завдання під потрібне рішення.
Коли Кабмін оголосив, яка сума грошей є на ВОПи, цю суму поділили на їхню кількість і отримали вартість одного.
Умовно кажучи, нам виділили на один ВОП три мільйони гривень. Ми звертаємося до будівельників, закликаючи їх взяти участь у торгах на будівництво ВОПів, а вони, уважно вивчивши проєкт, що вже пройшов держекспертизу, тобто з чітко затвердженою ціною, кажуть, що теоретично можуть зробити усе за чотири мільйони, але при цьому не отримають прибутку. Тобто, вони готові працювати в нуль. Але не в мінус.
Вартість робіт і будматеріалів реально виявилася більшою, ніж нам пропонувалося проєктом витратити. Крім того, у вже затвердженому держінститутом проєкті було зафіксовано потрібну ціну, в якій не були закладені банально витрати на транспортування.
Очевидно, що коли один з ВОПів, який нам пропонувалося побудувати, розташовується на околиці Горлівки (до речі, його ми побудували), то там, за кілометр до позицій противника, немає ні дерева, ні цегли, ні інших будматеріалів. А ще ж треба викопати тунелі, окопи і т. ін. У проєкті не було передбачено, що будівельна техніка туди якось має потрапити.