У нас, напевно, єдина область, у якій немає протистоянь між ОДА і облрадою та між ОДА і міською адміністрацією обласного центру.
Більш того, я певен, що і ми в ОДА, і наші друзі та колеги в облраді – це єдине ціле, і саме це дало змогу нам усім разом зробити так багато за чотири роки.
На всіх сесіях обласної ради завжди з усіх питань, що стосувалися бюджету, усі голосували одностайно, і коли в облраді ще в 2015 році було 95 % представників Партії регіонів, і коли він складався з семи фракцій.
Чому так? Бо всі бюджети, які ухвалювалися на сесіях за нашого часу в ОДА, завжди були бюджетами розвитку, а не проїдання. Бо кожен з них ретельно опрацьовувався і в комісіях, і окремо з кожною фракцією.
Я певен, що на рівні області, міста, району й села не може бути опозиції, коли обласний, міський, селищний чи сільський голова тямковитий і досвідчений. Бо тоді бюджет складається з нових доріг, шкіл, дитячих садків, лікарень, парків і стадіонів. Яка опозиція може бути до нових доріг? Тоді це вже опозиція до здорового глузду.
Блоґ на site.ua, 2016 рік
Вам шашечки чи їхати? Або навіщо в ОДА лопати
До нас в ОДА часто звертаються активні люди з пропозицією щось зробити спільно або чимось їм допомогти. Вислуховуємо всіх без винятку. Без запису. Без попередніх дзвінків. Просто запрошуємо в гості у будь-який час і спілкуємося, а потім дивимося, чим ми можемо стати одне одному у пригоді.
До інших активних людей звертаємося ми самі. Тобто процес двосторонній.
Це працює. Величезну кількість проєктів Дніпропетровська ОДА здійснює разом з волонтерами і пересічними громадянами. Через те, що пересічний громадянин став співробітником ОДА, він на інопланетянина не перетворився, третє око в нього не з’явилося. Тож немає жодних причин, аби не співпрацювати.
Жодних бар’єрів. Головне – це бажання щось реально втілювати, а не просто говорити-балакати.
Бувають і цікаві випадки, коли перестаєш розуміти, з якого боку бюрократія, а з якого бізнес-організація й відповідний підхід.
Наприклад, була одна IT-організація, що пів року тому голосно заявила про свої плани – щось зі сфери навчальних програм з IT. Зв’язалися з ними. Сказали, що хотіли б реалізувати проєкт у нас в області, усім, чим треба, допоможемо. Надали їм протягом години всю потрібну інформацію. П’ять разів потім потелефонували їм: «Коли починаєте проєкт у Дніпропетровській області?» Послухали їхню пресконференцію в УНІАНі, на якій вони заявили, що все вже почалося.
Тепер чекаємо приїзду їхнього ЦАРЯ. Цар сам особисто спілкуватися не бажає, у Царя справи. Ну або у Царя лижі. Телефонують його помічники. Домовляються про приїзд Царя.
Запитують: коли вам зручно, щоб він приїхав? Блін, та нам пів року вже як зручно, аби він хоча б просто доїхав до нас, у будь-який час, хоч серед ночі. Він може і взагалі не приїжджати, просто пришліть того, хто ваш проєкт у нас запустить, будь-якого вашого менеджера, ми вам усе підготували для старту. Поспілкуватися із Царем ми, зрештою, і скайпом можемо, і телефоном.
Наприкінці розмови з’ясовується, що ЦАР везе – увага! – Меморандум. До цього Цар вимагав міського голову. «Навіщо?» – «Треба поговорити». – «Так вам же все вже підготували, запускайтеся». – «Ні, дайте нам голову». – «Але ж міський голова у міськраді, від ОДА ви чого хочете?» – «Потрібна зустріч з ним. І керівника області теж дайте – зустрітися». – «Навіщо? Він уже давно в курсі вашого проєкту, цілковита підтримка від нього є, за вами закріплено окрему людину. Більш того, у нього тільки одне запитання – чому досі не запустили і кому за це відкрутити голову?» – «Ні, мені треба поспілкуватися особисто з керівником області».
Тепер ось Меморандум. Отже, потрібна увага ЗМІ, потрібні камери, відповідно оформлена кімната. Підхід зрозумілий.
Як же ви за#бали зі своїми Меморандумами, Царями, помічниками, листами на електронну пошту в стилі «давайте призначимо час, коли ми з вами зідзвонимося, щоб призначити час, коли ми зберемося й обговоримо, як ми освітлюватимемо наші плани». З вимогами «мені треба обов’язково сфотографуватися з обласним головою» і «хто з керівництва ОДА буде на зустрічі?» та бажанням перерізати стрічечки.
Тітка Зіна з «клінінґ-департаменту» буде, блін, на зустрічі. Офіційна співробітниця ОДА. Її знає кожен, хто на восьму ранку приходить на роботу. Саме вона дає лад і підтримує чистоту на кількох поверхах будівлі. І саме тітку Зіну ми вранці частуємо чаєм і страшенно поважаємо. Адже людина робить діло, а не язиком горох товче. Тітка Зіна, до речі, у кабінети до керівництва ОДА потрапляє щодня і без запису. Зважаючи на ваше бачення світу – це авторитет. Хотіли зустрічі з авторитетом? Буде вам така зустріч.
Хлопці, це все «шашечки». А вже давно пора «їхати».
Напевно, купимо з десяток банальних лопат. І вручатимемо усім, хто приїжджає підписувати Меморандуми. З тонким натяком, що пора починати хоча б копати, а не розводити балачки.
Ось у нашій спільній роботі з нашими колегами з обласної ради Здоровий Глузд був завжди на першому місці.
Гадаю, що 90 % нинішніх депутатів облради обереться на наступний термін також. Просто тому, що в кожного з них на його окрузі немає конкурентів з погляду вже фізично зробленого.
Але проблема була не тільки в тому, що нам усім потрібно було зрозуміти, що робити, а й у тому, що ніхто нам так і не сказав, що ж саме треба робити. Посада голови адміністрації передбачає багато обов’язків, але, за великим рахунком, немає жодної чіткої інструкції, яка пояснювала б, що, коли і як робити. Ми вже тоді розуміли, що інститут обласного адміністрування – це радянський рудимент, принаймні, у тому вигляді, в якому ми з ним зіткнулися. Завдання, поставлене перед Резніченком, звучало дуже абстрактно: «Розвивати регіон». Мабуть, іншим воно й бути не могло. Але що це означає?
Коли Валентин перед затвердженням на посаду на засіданні Кабінету Міністрів прийшов до тодішнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, той дав номер свого мобільного телефону.
Арсеній Петрович сказав, що йому можна телефонувати у будь-який час доби і що він готовий допомогти всім, чим тільки зможе, хоча жодних конкретних обіцянок дати не міг. Адже йшла війна, а ресурсів не було. І ще Яценюк додав: «Ти не розумієш, куди ти призначаєшся. Там шибениця. Якщо ти на таке зважився, це означає, що ти дуже сильна людина. Я вже тобою пишаюся, і якщо ти там виживеш, то тобі треба буде пам’ятник поставити». Я не можу стверджувати, що він сказав саме так, але в усякому разі розуміння того, чого ж від нас очікують, прем’єрові слова не надто додали.
Я пам’ятаю, що деякі спостерігачі, коли дізнавалися про призначення на держпосади людей, які до того не були у владі, часто іронізували, мовляв, закоротка лава запасних. Заради правди слід визнати, що лава запасних дійсно була не надто довгою. Так завжди. Усім завжди бракує людей. Час показав, що завданням було наповнити владу тими, хто може працювати у важких умовах. Вибір персон на ключові позиції в команді президента не був випадковим і не був продиктований самим тільки кадровим голодом. Потрібні були менеджери. А найкращі менеджери в Україні є тільки у бізнесі.
Це взагалі був єдиний випадок, коли у владу потрапило багато саме висококваліфікованих менеджерів, призначених за їхні професійні компетенції, а не кадрових чиновників. Адже останніх у нас у країні завжди призначали за принципом «тому що свій» і «тому що з нашої партії». Шкода, що новий підхід не став традицією.
Резніченко, до того ж, не чужа людина в Дніпрі. Він мешкав тут близько 30 років. Він знав багатьох, його так само знали. Якщо ви навідаєтеся до культурно-ділового центру «Менора», то в списку тих, хто ним опікується, побачите також ім’я Резніченка.