Чудово, чи не так? А відповідального і крайнього знайти неможливо. Об’єкти будуються для Міноборони. Проєкт веде Мінрегіон. Але доки ВОПи будуються – вони перебувають на балансі ОДА, у якої зазвичай на балансі немає взагалі нічого, навіть будівля належить облраді.
Ок, кажемо ми. У проєкті зазначено ціни на будматеріали. Дайте адресу, де їх за такою ціною купити. А у відповідь – тиша…
Щоб розпочати будівництво, треба було провести торги. Будівельні компанії, яких ми вмовляли взяти в цьому заході участь, після ознайомлення з проєктною документацією від будівництва відмовлялися. Точніше, вони були згодні, але ставили нам наше ж запитання: «Покажіть, де нам узяти будматеріали за затвердженими цінами?»
Одним з тих, хто погодився у це вплутатися, був Григорій Козинський, який будував культурно-діловий центр «Менора». Він сказав нам, що міг би взятися до роботи, але йому бракує людей, щоб зробити усе в зазначений термін, від якого ми вже відставали.
Почалися роботи. Будівельників збирали з усієї області. Навіть з Одеської області приїхала будувати один з ВОПів одна з найбільших на сьогодні дорожньо-будівельних компаній країни «Автомагістраль».
Ми закінчили будівництво ВОПів першими, хоча почали останніми. За два з половиною місяці ми побудували 18 опорних пунктів у дві лінії.
Григорій Козинський за чотири наступні роки побудував багато об’єктів в області, зокрема, кілька найкрутіших лікарень у країні. З погляду технологічності його будівельна компанія нині № 1 в нашій області і точно входить до ТОП-10 в Україні.
У зв’язку з цим особливо смішно було читати згодом опуси «розслідувачів» із заголовками в стилі «Підлеглі Резніченка віддали 80 млн любимчикові Козинському на будівництво лікарні».
По-перше, не віддали, а його компанія виграла їх на торгах у ProZorro; по-друге, у цих торгах може брати участь кожен охочий, що відповідає досить жорстким кваліфікаційним вимогам; по-третє, любимчиків у нас не було і бути не могло. Але ми завжди схвально ставилися до будівельних компаній, що зростали на наших очах завдяки видаткам обласного бюджету на будівництво нової інфраструктури. Адже це наші місцеві компанії, зареєстровані у нас в області. Вони, серед іншого, сплачують податки і до місцевих бюджетів.
Блоґ на Facebook, серпень 2016 р.
Взагалі для нас саме ВОПи були окремою темою, яка найповніше характеризує кретинізм, що коїться в держорганах, відсутність прописаних умов взаємодії між ними й мужність окремих громадян, які чхати хотіли на інструкції, дивні розпорядження й умовності та просто керувалися у своїй діяльності здоровим глуздом. У цій історії з ВОПами було багато чого:
– варіантів п’ять договорів від Міноборони на їх будівництво, жоден з яких на 100 % не влаштував ОДА;
– цілковите нерозуміння окремими чиновниками нагорі, як документально оформити їхнє будівництво. Наприклад, спершу передбачалося, що будуватимуть їх комунальні підприємства. Так і уявляю собі, як яке-небудь КП «Світанок», створене багато років тому для фінансування чергового ансамблю народного танцю, будує захисні споруди;
– експертиза проєкту, що занизила вартість на 20 % порівняно з фактичною, – і жорстка команда згори проєктним організаціям не видавати реальні перерозраховані дані. Відповідно, на запитання «А хто компенсує різницю?» відповідь була в стилі «Самі розбирайтеся»;
– банальна відсутність грошей, суми з шістьма нулями, щоб розпочати будівництво і, як наслідок, відмова частини потенційних претендентів на роль генпідрядника взагалі брати участь у тендері на ці роботи. Ну немає у людей такої кількості обігових коштів;
– як наслідок, після прочитання двох рядків у «Віснику держзакупівель» окремі журналісти розвели кислиці на тему «підряди розпиляли, все розписали між своїми, суки, все порозкрадали». Блін, та ми благали ці підряди взяти, беручи участь в торгах – охочих особливо не було. Це крім того, що в кого в кого, а у нас «своїх» тут точно немає;
– таке ж ниття бравого комбата і полум’яного борця з корупцією, які, побувавши на кількох ВОПах і не маючи уявлення, що саме і хто будує, проте заволали про зраду і велетенський розпил грошей. Галасували, щоправда, не довго, попіарилися й замовкли. Хоча на одному з ВОПів бригада будівельників з колишніх бійців АТО їх обох нетерпляче чекала і хотіла натовкти їм по касці. Шкода, не доїхали;
– єзуїтські пропозиції банків щодо кредитування генпідрядника, подані у вигляді, не надто зрозумілому навіть людям з відповідною профільною освітою і, по суті, сформульовані так, що простіше й дешевше було відмовитися, ніж погодитися;
– природно, небажання страхових компаній страхувати людей і техніку;
– перша інспекція керівника області на місце будівництва одного з перших ВОПів фактично на околицях великого і відомого населеного пункту. Від його появи на місці стався шок у тамтешніх бійців. До речі, нехай там що, а ВОП ми там таки побудували;
– приліт снаряда калібру 152 мм у першу ж ніч будівництва тієї миті, коли кілька будівельників вийшли перекурити;
– три заводи ЖБК, що працювали цілодобово, кілька будівельних компаній з Дніпропетровської області, дві з сусідньої та одна з Одеської залучені до будівництва;
– ще близько десятка будівельних організацій, що, прочитавши проєкт, подивившись кошторис, почувши від нас про терміни здачі робіт, повтікали зі словами «Та ви йо#нуті на всю голову, так у вас ніколи не вийде». Вийшло;
– регулярно близько 700 людей, які працювали одночасно;
– дві додаткові угоди від Міноборони в стилі «а тепер давайте апгрейдніть ще ось так» щоразу після «ми закінчили». Це нормально, що більше маєш, то більше прагнеш. Не вірити військовим у нас підстав не було і немає. Тож повертали назад людей і техніку і робили будь-який апгрейд;
– цілковита адекватність військових від рядового складу до керівників на місцях, які розуміють, що саме будується, навіщо і як побудоване варто використовувати;
– смішний запит від кількох, скажімо так, російсько-сепаратистських ЗМІ з формулюванням «на підставі закону про доступ до публічної інформації терміново надайте точні координати будівництва фортифікаційних споруд, їхні креслення та графіки виконання робіт». Перший такий запит ми проігнорували, на другий вирішили відповісти: внесли до нього координати, пильнуючи, щоб вони відповідали МКАД у Москві, і креслення якихось психоделічних споруд, знайдених у Google за словосполученням «фортеці, укріпрайони майбутнього, прибульці, Марс». Причому зазначили, що це фортифікаційні споруди чітко атакуючого характеру, розроблені під стандарти НАТО. Після чого запити припинилися;
– регулярні прильоти в техніку. Кілька осколків досі лежать у мене на робочому столі.
І, найголовніше, – просто мужність звичайних людей, які живуть серед нас: будівельників, виконробів, керівників будівельних компаній, співробітників нашого управління капітального будівництва, які сумлінно працювали увесь цей час, виконували всі забаганки Міноборони, не ставили запитань, відповідей на які ні в кого не було, і просто робили свою справу цілодобово кілька місяців поспіль заради перемоги всієї країни.
Тридцять будівельників за підсумками роботи було представлено до обласних нагород.
Доземний уклін усім, хто брав у цьому участь.
Ось на такому реальному прикладі ми вчилися менеджменту та управлінню процесом будівництва.
На наш подив, у середині 2015 року великої кількості будівельних компаній, готових працювати швидко і з потрібною якістю, в області не було.