Добре, коли чинить опір сама роками вирощувана система. Погано, коли разом із системою чинить опір конкретна людина, яка увібрала її в себе і стала її частиною. Тому що стару систему можна зламати, а людині показати нову систему, засновану на здоровому глузді. Складно, але можна. Зламати і систему, і людину, коли вона є її частиною і розділяє її цінності, практично неможливо. Хоча дива трапляються. Практика вже це показала.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Підміна понять
Навіяло вчорашньою off records зустріччю Валентина Резніченка з дніпровськими журналістами – є у нас така щорічна традиція, коли кілька годин поспіль голові ОДА ставлять запитання про все на світі й дістають на них вичерпні відповіді.
У мене в стрічці багато нардепів. Колись спеціально знайшов їх у Facebook майже всіх і підписався на них.
Якщо переглянути пости у FB насельників Верховної Ради, то в 90 % випадків це буде щось на кшталт «вибив гроші з держбюджету і поставили в школі вікна», «до мене звернулися по допомогу, я написав гнівного листа прем’єр-міністрові», «присутність на відкритті дитячого майданчика» і т. ін.
Взагалі кажучи, Верховна Рада – це влада законодавча. Її «співробітники» повинні писати про закони, які вони ініціювали, прийняли чи не прийняли, проголосували чи не проголосували, про те, що вони дають, на що вони впливають і яка від них (ухвалених законів) користь.
У моєму розумінні нардеп – це висококваліфікований юрист, який своєю діяльністю дає всім вудку, а не рибку на окремо взятій території, дає можливості, закріплені в законах, а не псевдозолотий дощ в окремому місті чи селищі.
Усе, про що нині пишуть нардепи у себе в Facebook, – це не їхня діяльність у принципі.
До речі, гроші вони здебільшого не вибивають – кожному мажоритарникові надається по кілька мільйонів гривень на рік на «соц-економ» згідно із запропонованим кожним переліком робіт. Цей перелік робіт у 99 % випадків нагадує звичайну поточну діяльність ЖЕКу, що в цьому випадку фінансується з держбюджету. Маразм. ЖЕК – це нижній рівень місцевого бюджету. Держбюджет – це верхній рівень усіх бюджетів у країні. Кабмін не повинен займатися вікнами в школах, а сільрада не повинна ремонтувати траси державного значення.
Але річ не в нардепах. Вони – продукт епохи і роблять те, що допоможе їм обратися на наступний термін, або те, чим вони справді пишаються, за що їм окрема щира подяка. Завдяки ним у нас в області з’явилося багато чого хорошого і правильного.
Річ у нас із вами. В суспільстві.
Як думаєте – кого обере в народні депутати суспільство? Людину, яка розповідає мешканцям окремо взятої території про закони, які вона хоче прийняти? Чи людину, яка розповідає їм же про міфічні й фантастичні зміни просто у них за вікном, що стануться вже завтра?
Відповідь очевидна, чи не так?
Уся система держуправління в уявленні більшості людей у нас навиворіт.
Геть зовсім. Нафіґ. Уся.
На зустрічах з обласним головою його запитують про відсутність опалення в дитячому садку конкретного міста (відповідальність мера), розмахуючи Конституцією і вимагаючи скликати комісію, а не увімкнути опалення.
Мера на таких само зустрічах запитують про приватні компанії «Дніпрогаз» та «Дніпрообленерго», до яких він не має жоднісінького стосунку.
Перед «Дніпрогазом» мітингують студенти з університету, ректор якого в опалювальний сезон пішов на тривалий лікарняний.
І ці самі студенти, чий ректор морозить їх восьмий рік поспіль, у коментарях після відкриття Президентом найсучаснішої дитячої лікарні в країні (вже другої за рік в нашій області, до речі) пишуть: «А до чого тут Президент?» Хоча обидві лікарні побудував голова області, якого призначив саме він, – прямий представник Президента на окремо взятій території – завдяки децентралізації, ініційованій так само ним.
Повірте, в існуючому законодавчому божевіллі й забороні всього, збудувати лікарню з жирафками на стінах замість олійної зеленої фарби – це подвиг. Відкрити дві таких за рік в одній області, з найсучаснішою дитячою реанімацією в одній з них, – це фантастика. Будувати просто зараз третю, з нуля – це фанатизм.
Та ось обласний голова зустрічається з журналістами. І саме ті з них, які пишуть про «вбили», «вкрали», «відрізали», а не про «збудували», «реконструювали», «ввели в експлуатацію», пропонують йому закрутити всім гайки за допомогою правоохоронних органів (вони йому не підпорядковуються) і показати всім, де козам роги правлять. Включно із законно обраними міськими головами. Бо, бачте, в розумінні багатьох «так, ми, мешканці, міського голову обрали, але якщо він мудак, то нехай обласний приведе його до тями».
Люди, які обрали мера, міського депутата, обласного депутата і народного депутата, у принципі забули прізвища усіх їх. А ті, хто пам’ятають, вимагають від них не того, за що ті відповідають, а того, що потрібно конкретній людині в конкретній ситуації. Як і від журналістів, до речі.
Демократія? О ні, виявляється, вона нікому не потрібна. Усі прагнуть «сильної руки», яка «наведе лад».
Диктатура. І популізм. Вони глибоко вкорінені в нас.
У чому лихо? Змінювати систему step by step не хоче ніхто. Робити системні зміни – навіщо? Розбиратися в повноваженнях, у тому, хто за що відповідає, – теж. Брати на себе відповідальність – що ви, це взагалі фантастика. Жити згідно із законом і подавати до суду? «Та вони ж усі продажні». Всім потрібні Quick Wins і зміни тут і зараз. При цьому зв’язку між Quick Wins і змінами саме в законодавстві не бачить ніхто.
Усі хочуть, щоб сталося вигідне їм беззаконня у відповідь на інше беззаконня, але таке, що відбулося раніше. Повертатися в законне русло не бажає ніхто.
Багато політиків у владі і лише одиниці – менеджерів.
Гасла. Обіцянки. Популізм.
Заперечення будь-яких позитивних змін.
Додайте до цього всіх громадських «діячів», нерідко з цілим шлейфом кримінальних справ та з «інтересами» кожного з них. «Діячів», які претендують на звання совісті нації, але нездатних показати в офіційній декларації доходи, що покривають вартість зовнішньої реклами з власними «мордами лиця».
Новинні стрічки національних сайтів, забиті збіглим Плотницьким, і нуль новин про те, що відбувається в регіонах.
Понад десяток національних ЗМІ, що ігнорують початок будівництва першої в країні біогазової електростанції на стоках «Водоканалу» в Дніпрі, причому цілком коштом інвестора. З одного боку, ігнорують – а з другого, вони ж уже віддали близько 20 % своєї стрічки переказам біографії Корнета в ЛНР. Про голів успішних ОТГ ви б так розповідали, медійні ви наші, наглухо збиткові всеукраїнські ЗМІ.
Але найтемніша ніч саме перед світанком.
Що ламає систему? Окремі люди. Авжеж. Звичайні люди, яким не пофіґ. Які знаходять у собі сили не піддаватися гіпнозу системи і нав’язують бюрократам навколо себе альтернативне бачення і альтернативний погляд.
Система таких намагається вижити і не дає їм працювати. Люди – частини цієї системи – знають її досконально. Вони напевне обізнані з тим, чому це зробити не можна, а ось так робити заборонено, а ось про це є окрема постанова хрін зна якого року, що забороняє, а точніше не дозволяє, робити це.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Теорія розбитих вікон на практиці
Зміни згори неможливі. Директивна схема працює тільки в тоталітарній країні. Тому не варто сподіватися, що хтось у високих кабінетах, там, нагорі, в Києві, за помахом чарівної палички створить нам ідеальну державу з розвиненою економікою та високою якістю життя. Цього не буде ніколи.
Роль влади в демократичній державі зводиться до єдиного завдання – створити громадянам максимально сприятливі умови для саморозвитку й прогресу. А роль громадянського суспільства – вимагати для себе створення таких умов і самостійно втілювати всі свої побажання до власного життя.
Від того, як суспільство використовує наявні умови, залежить вектор його розвитку. Він може схилятися вниз, до занепаду і регресу, а може прагнути вгору, до прогресу і розвитку.
Сьогодні в суспільстві нерідко панують песимізм, апатія, безвір’я, тотальна параноя і пошук зради. А даремно. Можливості для розвитку є. Потрібно ними користуватися, а не чекати.
Відома теорія розбитих вікон свідчить, що потурання в малих правопорушеннях провокує масові серйозні злочини. Як приклад наводиться твердження: «Якщо у будинку розбита одна шибка і ніхто її не замінить, то через деякий час у цьому будинку не залишиться жодного цілого вікна».
Існує й зворотний зв’язок. Так, наприклад, людині психологічно важче кинути під ноги папірець чи недопалок, якщо навколо не валяється жодного папірця. І набагато легше це зробити, якщо довкола насмічено.
У покинутому парку в Покрові до його реконструкції валялися розбиті пляшки, недопалки і шприци. Після реконструкції – вранці по суботах активісти проводять фіззарядки для пенсіонерів, удень мами гуляють з дітками, молодь катається на велосипедах і роликах, а недільними вечорами літні люди збираються на танці. Це Покров. Місто з населенням у 40 000 мешканців. Південь Дніпропетровської області.
Десять малих позитивних змін провокують ще сто, а сотня – тисячу. Десятки тисяч малих змін створюють один глобальний результат. Той результат, про який усі ми мріємо.
Кожен з нас може провокувати зміну свідомості людей навкруги. Чесно закомпостувавши талончик, викинувши сміття в урну, підтримавши ближнього або, як небайдужі дівчата в Покрові, організувавши суботні фіззарядки для пенсіонерів, на які ті охоче приходять.
Усі разом люди можуть і повинні тиснути на владу і вимагати від неї тисячі малих справ. Не миттєвого абстрактного процвітання, а цілком конкретних і відчутних речей – нових доріг, дитячих садків, шкіл, робочих місць, впровадження нових технологій, реалізації екологічних програм.
Сьогодні, коли громади завдяки децентралізації отримали величезні повноваження і гроші, доля цих громад і людей, що в них живуть, опинилася в їхніх власних руках. Тепер будь-які зміни залежать тільки від них.
Це – децентралізація. Одна з найважливіших реформ за весь час незалежності України.
Один нюанс. Разом з повноваженнями і ресурсами на місця було передано і відповідальність. Її потрібно не боятися брати.
Усі великі звершення складаються з малих перемог. І ми щодня маємо працювати над малим результатом задля досягнення своєї великої мрії.