Існуюча бюрократична система – це не був наш головний ворог, вона – всього лише умова, з якою ми повинні були навчитися жити, зважати на неї. Головний ворог – хапатися за все потроху і не доводити почате до кінця, до останнього міліметра. Ось чого система не прощає. Позитивної інерції в ній просто немає, зате негативної – аж надто. Власне, у цьому й полягає головна мета системи, як вона сама собі її уявляє, – не змінювати нічого, щоб «коли б чого не сталося».
Ми завжди концентрувалися на тих напрямках, де був менеджер конкретного проєкту, який ним жив. Починаючи проєкт, ми йшли до кінця. Закручували усе так, щоб потім ніхто не зміг відмотати назад.
У нас двічі була спроба впровадження електронної медицини (відхід від паперової роботи: електронна черга, електронна карта пацієнта, електронний рецепт) на прикладі двох лікарень. Двічі ми підходили до цієї проблеми з різних боків, і двічі нас не влаштував результат «пілота». Так сталося тому, що в цьому проєкті нам бракувало менеджера для нього, такого собі Дмитра Дубілета (один з творців ПриватБанку, а потім – МоноБанку), який би цим проєктом жив. Тому на якомусь етапі ми сказали собі: «Стоп!» і перекинули ресурс на інші напрями. Це не означає, що ми до проблеми не повернулися. Повернулися, але пізніше, і успішно розв’язали її разом з Янікою Мерило.
Музей АТО, Алея пам’яті, Центр допомоги воїнам АТО, ProZorro, понад 500 нових шляхів за чотири роки, десятки нових неймовірних шкіл і величезних стадіонів, найкращі лікарні в країні – це все приклади концентрації зусиль на проєктах, у яких є менеджери, що їх очолюють, живуть ними 24 години на добу і доводять кожен з етапів до кінця.
Квінтесенція усього – слова людини, яка пропрацювала в облдержадміністрації понад півтора десятиліття: «За 15 років в ОДА ніколи б не подумав, що в ній можна ТАК працювати і робити ТАКІ речі. Ну ви, блін, скажені».
Результат, до якого ми прагнули: щоб все, зроблене і впроваджене нами, лягло в інституціональну пам’ять ОДА, увійшло в її кров і назавжди «прописалося» в її рефлексах.
Щоб незалежно від того, хто керує областю, усі вдалі рішення, впроваджені нами в ній, використовувалися й надалі. Щоб виникла свого роду спадкоємність влади. І щоб кожна наступна команда не примножувала сутності без потреби, а навпаки, ще активніше спрощувала всі процеси.
Маємо таку мрію, щоб грізна і масштабна ОДА, розташована фізично в кількох будівлях по всьому місту, перетворилася на кілька скриптів доступу до інформації у вигляді таблиць, що зберігаються десь у хмарі. А вся взаємодія з нею відбувалася тільки в електронному вигляді й вимірювалася частками мілісекунди, за які ви дістанете відповідь на своє запитання до ОДА.
Насправді у нас вийшло саме тому, що ми були, є і будемо менеджерами, а не чиновниками, політиками або, прости Господи, популістами.
Ми впевнені, що закони менеджменту однакові і в бізнесі, і в держуправлінні.
Відрізнити менеджера від чиновника дуже просто.
Менеджер. Заточений на кінцевий результат. Мислить категоріями «що конкретно треба зробити задля досягнення результату?» Причому вимірного результату, описаного в часі. Не любить довгих нарад, узгоджень, зволікання часу. Готовий на виправданий ризик. Не обтяжений купою марних наказів та ідіотських регламентів. Виходитиме з того, що буде ухвалено найвигідніше для його компанії рішення.
Чиновник. Працює під гаслом «не робити нічого, щоб мені за те нічого не було». Відповідно, робить усе, аби кінцевий результат не з’явився, точніше, щоб його було неможливо виміряти або він був розпливчастий. Любить замість плану дій використовувати слова «поліпшимо», «оптимізуємо», «розглянемо», «опрацюємо» тощо замість того, щоб назвати вимірні речі: «скоротимо на…», «збільшимо на…», «зробимо до такого-то…». Також любить розповідати про «50 відтінків причин», чому в нього не вийшло зробити те, що йому було доручено, – замість пояснити, що саме він зробив для того, щоб вийшло.
Вислів «обтяження є, обмежень немає» якнайповніше описує класичну відповідь чиновника на будь-яку пропозицію щодо зміни будь-чого.
Є ще другий вислів: «нє паложено». І чи то «нє паложено» в сенсі так не можна, бо ніде чітко не дозволено, чи то «нє паложено» – слід розуміти як те, що не покладено цьому конкретному чиновникові у верхню шухляду його столу нічого такого, що змусило б його ворушитися. Тут йдеться не про гранату – про шоколадку, пляшку, гроші.
Сумно? Авжеж, навіть більш, ніж сумно. Це перше, з чим ми зіткнулися на держслужбі. Будь-яка ідея сторонньої людини зі свіжим поглядом наштовхується на опір чиновників. Не завжди, але в переважній більшості випадків.
Блоґ на site.ua, 2018 рік
Підміна понять і псевдопатріотизм
За останні три місяці в Матриці дуже почали напружувати такі дві речі.
Ні, це не маразм держуправління, з яким – хай там як, а все ж можна робити хороші речі. Не повселюдне безумство, яке щораз пробиває дно. І не бюрократія, яку ми навчилися обігравати. Ні. Все набагато сумніше. Напружує інше:
1. Відсутність чітко прописаних KPI (key performance indicators, ключові показники ефективності) для чиновників усіх рівнів з боку їхнього роботодавця – держави. По суті, вона наймає на роботу людей, не ставлячи перед ними завдання, а радше, вимагаючи від них підтримувати такий собі безперервний за формою й безжально-марний за своєю суттю процес.
Це добре, коли людина, що прийшла на держслужбу, сама здатна поставити собі завдання, і ці завдання – благо для суспільства. А якщо ні, а саме так і відбувається в сотні разів частіше?
2. Підміна суспільством вимоги до чиновника. Замість «бути ефективним у своїх діях» суспільство бажає бачити чиновника вбогим, без доходів і накопичень, щоб обов’язково говорив тільки українською мовою.
Наприклад, суспільство акцентує увагу на електронних деклараціях і його не хвилює, що є на держслужбі, крім кадрових чиновників, які роками працюють на державу, ще й люди – вихідці з бізнесу, які роками сплачували податки і можуть показати свої джерела доходів.
Ба ні! Якщо ти маєш гроші, накопичення, заощадження, машину, нерухомість – ти мудак. А якщо ти (твоя родина) придбала нову квартиру – ти ворог. Провалюй назад у свій бізнес боротися за marketshare і EBITDA і не заважай, у нас тут реформи, не бачиш, чи що – ми з корупцією боремося.
Вимога писати й говорити тільки українською мовою – такий своєрідний псевдопатріотизм. Хоча, якщо правильніше, то потрібно одразу й англійською, німецькою і, в ідеалі, китайською. Щоправда, іноземні інвестори знають англійську й німецьку. А найбільший патріотизм – це не мова, якою ти розмовляєш, а кількість нових робочих місць, створених твоєю діяльністю.
Виходить, що суспільству зовсім пофіґ ефективність держслужбовця, його цілі, чи є вони взагалі, пофіґ завдання, відсоток їх втілення. Головне, щоб була ідеальна електронна декларація – тобто: машини немає, живе в двокімнатній квартирі батьків на околиці міста, депозит 30 000 грн в Ощадбанку. І щоб чиновник говорив виключно українською мовою. При цьому всі соромливо промовчують, якою ж мовою він спілкується в звичайному житті.
Ось він, портрет ідеального держслужбовця. Неефективний? Дарма, зате практично «святий». Або ж добре приховав доходи чи активи від сторонніх очей.
Шановні, раджу вам боятися своїх бажань. Іноді вони збуваються. Ось це буває страшно.
Усього два приклади:
Чи дуже допоміг своїм мешканцям україномовний мер з утилізацією сміття? Аж ніяк.
Чи багато інфраструктури, крім намету на трасі, збудував один відомий обласний голова, що спілкується російською, рідна мова якого не українська? Аж ніскільки.
Отож і виходить, що річ не в мові, а в менеджменті та вмінні управляти. Управляти процесами, проєктами, фінансами, ресурсами і, насамперед, людьми.
Навчитися говорити будь-якою мовою – питання вільного часу, бажання й банальної звички. Створити ідеальну декларацію, в якій 99 % тих, хто її подивиться, не побачить нічого крамольного – питання наявності грамотних юристів. А ось мізки, professional skills, бажання брати на себе відповідальність і, банально, совість – вони або є, або їх немає.
P.S. Для упоротих – 80 % усіх чиновників і функцій держави в ідеалі просто скоротити/скасувати, бо на кожного чиновника у його діяльності/бездіяльності є ще мінімум п’ять-шість чиновників з усіляких контролюючих органів, котрі його опікують, аналізують тощо.
Решті держслужбовцям – сплачувати зарплати, що відповідають ринку та їхній кваліфікації, і ставити чіткі KPI для кожної посади.
Усе інше – клінічний невикорінний «совок» і обман самих себе.
Плюс обов’язковою вимогою до всіх чиновників має бути знання принаймні однієї іноземної мови – англійської. Неодмінно.
Коли в минулому житті, працюючи в одній великій компанії, ми хотіли зробити стрибок уперед, то наймали іноземних фахівців зі знаннями ринків, аналогічних нашому, але в EU і USA. І дружно вивчали мову, якою вони говорять, щоб без перекладача розуміти саму суть того, що вони хочуть нам сказати. З якогось часу і свої наради ми також почали проводити англійською.
До речі, сам факт того, що необхідно вивчати іноземну мову, швидко пересіяв топ-менеджмент нашої компанії, очистив його від тих, хто не бажав розвиватися і волів залишатися в зрозумілому і сумовитому болоті, ніж прагнути до нових рубежів, цілей та обріїв.
P.P.S. Знаю особисто кількох держслужбовців досить високого рівня, які в офіційній обстановці розмовляють українською, а в звичайному житті – російською, при цьому всією своєю діяльністю, а точніше мракобіссям, доводять, що слова «чудак» на літеру М і «мудрило» без літери Р – це саме про них.
Отож дивіться на результати, а не на стиль і форму викладу. Якщо, звичайно, вони є в тих, на кого ви дивитеся.