Але досвід роботи в медіа у нас був. Як висвітлювати справи, ми розуміли дуже добре. Інше питання, що ми не відчували в цьому внутрішньої потреби. Ми були і залишилися менеджерами, не хотіли і не хочемо бути політиками, тож перші пів року уникали публічності.
Ми були впевнені, що, як менеджери, мусимо давати результат, а «продавати» його – справа політиків.
Але – гаразд, якщо й «продавати» зроблене повинні ми самі, так тому й бути.
Ми всі чотири роки були практично в кожному випуску наших обласних новин. Це заслуга всіх дніпровських журналістів, що працюють на телеканалах, у газетах, на сайтах та інформресурсах. Вони патріоти своєї області, і коли бачили, що ми її розвиваємо й відбудовуємо наново, завжди показували це у своїх ЗМІ.
Ще у 2016-му році ми сказали всім журналістам, що не потрібно писати офіційні запити до ОДА, просто приходьте вечорами, коли у нас менше роботи, і запитуйте про те, що вас цікавить – ми докладно про все розповімо.
Ми були єдиним держорганом у країні, який щотижня, у понеділок, звітував про зроблене на брифінгу перед ЗМІ.
Дякуємо кожному працівникові медіа, хто переживав усе зроблене разом з нами.
Ми також почали активно і багато писати у Facebook. У мене вже понад 300 тисяч підписників на моїй особистій сторінці. На публічній сторінці Резніченка – майже 500 000 підписників. У Олі Горб – близько 45 000. У країні немає жодної газети з таким накладом.
Смішно, але згодом нам почали докоряти в тому, що, мовляв, наше завдання побудувати щось, повісити в стрічку фото, а далі —хоч вовк траву їж. Ми відповідали: так, нам важливо побудувати, нам важливо фото у Facebook запостити, показати людям, що влада працює.
За часів, коли ми займалися медіабізнесом, рівень журналістики був на дві голови вищий, ніж тепер. Розумних, інформованих і професійних журналістів майже не залишилося. Тому ті, хто працює в медіа нині, часто воліють не помічати того, що ми й інші робимо, а натомість запитувати, де ми живемо. І хоча я визнаю, що чиновники зобов’язані звітувати про це перед пресою, не можна ж цікавитися тільки подібними речами. Валентин спересердя не раз запитував, як ліжко, в якому він спить, впливає на його професійні здібності і чому журналістів не цікавить, скільки кілометрів доріг ми побудували.
Якось Резніченко погодився дати інтерв’ю одній журналістці. Сівши за стіл разом зі своїм колегою, вона дістала MacBook, сховалася за ними і, визираючи іноді з-за нього, заходилася ставити запитання, втупившись у монітор. Це дуже напружувало, бо нормальні люди так не розмовляють. Потім пролунало питання: «А що ви зробили для реабілітації учасників АТО?» Валентин, що вже хвилин десять ледве стримувався, нарешті спитав журналістку: «Ви мені вибачте, як довго ви тут, в ОДА? Зранку? У мене центр реабілітації воїнів АТО на першому поверсі. Ви там були? Ні? А чому? Пішли б, подивилися на власні очі, ви ж журналістка. Навіщо ви мене тоді запитуєте? Напишіть свої запитання, моя пресслужба напише відповіді, і я підпишуся під цим. І все. Ви ж зі мною не розмовляєте, а дивитеся в монітор». Журналістка вибігла з кабінету заплакана.
Потім вийшов цей матеріал. От як було подано розмову з Резніченком (зберігаємо оригінальну орфографію і пунктуацію):
«– Чи є в області соціальна програма щодо демобілізованих?
– А може, ви спитаєте про це там? Унизу міститься центр підтримки воїнів АТО. Ви до нього заходили? Ви в ньому були? Ось серйозно?
– Ні.
– То чому ви прийшли мене запитувати? Ви подивилися б спочатку і там усе, там не те що програма – зайдіть і подивіться. Насправді, ми перша в країні область, яка це зробила. З одинадцяти моїх радників дев’ять – волонтери. Поговоріть з моїм радником Начовним, Ольгою Горб, подивіться наш реабілітаційний центр. А вам потрібна моя розповідь, який я дуже цікавий голова ОДА… чемпіон. Мені не подобається така розповідь.
– А яка вам подобається?
– Дивіться, подобається така, коли не потрібно мене хвалити. Ви мене можете критикувати за те, що я не зробив, і можете сказати, що зробили. А коли ви в мене питаєте, що зробили, а самі в цьому будинку і півдня в місті й досі не сходили в центр, то мені дивно. Давайте ми зараз сядемо і розповідатимемо вам програму. Чесно кажучи, у мене немає на те часу та й бажання. Закінчимо на цьому, добре?
– Можливо, ви вважаєте, що все виконане – це нормально. А втім, я родом із Тернополя. І моя область у цьому згаданому рейтингу обійшла лише Донецьку і Луганську. Мабуть, щось заважає дати такі показники області, як у вашій. І саме вашу область відзначили як найкращу.
– Я не знаю, що робить очільник вашої області. Ми ж говоримо, що мене відзначили тільки за економічними критеріями.
– Соціально-економічними.
– Гаразд, соціально-економічними.
– Це ж немало означає. Я не хотіла вас у жодному разі образити.
– Ви мене не образили нічим.
– Але ви розчаровані.
– Я розчарований, бо суть ваших запитань мені не цікава. Мені не цікаво на них відповідати. Ви коли-небудь це зрозумієте, коли сидітимете по цей бік, що розмовляти з двома людьми, які відгородилися від тебе двома комп’ютерами красивими… Я теж можу свій поставити й відгородиться ще й третім. Мені не цікаво відповідати на такі запитання. Можете так і написати: "Резніченко – мудак"».
– Чому ж?
– Ну тому що він відмовився відповідати на ваші запитання. Повторюю: мені не цікаві ваші запитання. Мені не цікаво хвалити себе, чому я найкращий. Так зрозуміло?»
А невдовзі одеський Будинок юстиції імені Саакашвілі було закрито.
Розділ 7. ProZorro як інструмент досягнення мети, а не самоціль
Мало хто досі розуміє, що саме ми зробили в Дніпропетровській області за допомогою ProZorro. А ми були першими в країні, хто вбачав у цій системі електронних тендерів інструмент, а не самоціль – зручний інструмент досягнення цілей, які ми самі собі поставили.
Усі прагнули реформ. Але коли ProZorro було запущене як експеримент у Міністерстві оборони, інші держоргани впроваджувати його не поспішали. А даремно.
Ми виходили з того, що необхідно завжди робити те, що має бути зроблено, навіть якщо закон не зобов’язує нас так чинити. Інакше кажучи, бездіяльність – такий же злочин, як і дія, що суперечить закону. І ось саме так було у випадку з ProZorro.
Є зручний інструмент. Чому його не використати? Тільки тому, що цього не зобов’язує робити закон? Маячня.
ProZorro – унікальна онлайн-система держзакупівель. Її повних аналогів немає в жодній країні світу. Її основний принцип полягає в тому, що конкурси на надання державі послуг або на продаж їй товарів проводяться онлайн, будь-яка компанія може брати участь у торгах, будь-хто на нашій планеті може зайти на сайт і переглянути всю історію по всіх торгах, усі майбутні торги і величезний масив статистики. Уся документація є у відкритому доступі. Усю базу щодо всіх торгів усіх держорганів у країні зосереджено в одному місці. І у визначений системою день відбувається редукціон – аукціон на зниження ціни.
Погодьтеся, це докорінно відрізняється від старого способу, коли держава проводила торги в закритих кабінетах, а звиклі заробляти на бюджеті чиновники допускали до торгів тільки компанії, в яких мали свій інтерес.
Ви хотіли прозорості? Ось вона. Немає закону, що зобов’язує робити саме так? Немає, але немає й закону, який забороняв би так робити.
«Заборонено все, що не дозволено явно і у восьми законах» / «Дозволено все, що не заборонено явно і у восьми законах».
Старий підхід, який використали до нас. / Новий підхід, який запроваджували ми.
Величезна різниця, правда ж?
Ми були впевнені, що закон про використання ProZorro буде ухвалено і ця система стане обов’язковою в межах усієї країни.