Всего за 319 руб. Купить полную версию
Ханацірусато з Літніх покоїв й Акасі з Північних покоїв, до яких ледь долинало кінське іржання та гуркіт карет новорічних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущеній квітці лотоса[73]. А ще гірше почувалися жінки з віддаленої Східної садиби, тобто Уцусемі й Суецумухана, що звикли до одноманітного й нудного життя, неначе люди, які втекли в гори, «аби не бачити цього сумного світу»[74], проте ніколи не нарікали на черствість Ґендзі. Оскільки інших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемі, присвятивши себе служінню Будді, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення різноманітних текстів, написаних простою абеткою, віддавалася читанню. В усьому іншому завдяки підтримці Ґендзі їхнє життя було досить безтурботним.
Та от коли минули неспокійні дні, Ґендзі нарешті завітав і до них. Він завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хітаці, і з жалю до неї, принаймні при сторонніх, обходився з нею вельми церемонно. Її волосся, колись таке розкішне, останнім часом порідшало, і тепер, зиркнувши на її профіль, що викликав у пам’яті згадку про водоспад[75], Ґендзі з жалю до жінки вважав за краще не дивитися на неї. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкінці року, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, – з жалем подумав Ґендзі. – Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».
«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, – вимушено усміхнувшись, відповіла вона. – І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.
Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.
«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи…» – сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози: «Справді, краще було б, якби я тільки здалеку мріяв про острів в затоці Мацуґаура[78]. Моє почуття до вас завжди приносило мені лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вічно радуватиме нас…»
«Нарешті я глибоко зрозуміла, що ви невипадково взяли мене під свою опіку», – відповіла зворушена монахиня.
«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокій і за це болісно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозуміли, що на світі немає чоловіків настільки безкорисливих, як я».
Здогадавшись, що він знає про негідну поведінку її пасинка, жінка зніяковіла. «Та хіба може бути кара гіршою за ту, що до кінця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгідному вигляді?» – сказала вона й гірко заплакала. Уцусемі здавалася тепер розсудливішою і спокійнішою, ніж колись, і знехтувати нею, монахинею, просто так Ґендзі не міг, та оскільки жартівливий тон за подібних обставин був недоречним, то розмовляв він з нею загалом про минуле й сучасне, а іноді, поглядаючи в бік покоїв дочки принца Хітаці, думав, зітхаючи: «От шкода, що з тією навіть так поговорити неможливо…»
Було чимало й інших жінок, якими він опікувався. Провідуючи їх одну за одною, він лагідно казав: «Хоча буває, що я не навідуюся до вас по кілька днів поспіль, але ніколи про вас не забуваю. Тільки остання розлука на цьому скінченному життєвому шляху не залишає надії. Бо ми навіть не знаємо, як довго життя триватиме…» Кожній з цих жінок Ґендзі приділяв належну увагу. І хоча він сам досяг високого становища, але не був зарозумілим і чванливим, а ставився до всіх зі свого оточення привітно, не зважаючи на їхні ранги і звання. Тож багато хто жив, покладаючись тільки на його доброту.
Того року відбувалася Пісенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесія попрямувала до палацу Судзаку, а звідти до садиби Великого міністра. Шлях був довгий, і на Шостій лінії співаки з’явилися вже перед самим світанком. У сяйві місяця, що плив у безхмарному небі, сад, присипаний легеньким сніжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тоді чимало чудових музикантів, тож у садибі Великого міністра флейти звучали по-особливому. Ґендзі заздалегідь розіслав запрошення жінкам, і вони, як глядачки, розмістилися в лівому і правому флігелях і на обох галереях. Панна із Західного флігеля[79], перейшовши в Південні покої, зустрілася з дочкою пані Акасі. Пані Мурасакі, відгородившись завісою, теж брала участь в їхній розмові.
Поки співаки обходили покої Великої імператриці[80] з палацу Судзаку, ніч добігала кінця, і для них в садибі на Шостій лінії Великий міністр велів приготувати не звичну легку перекуску, а щедре частування з усіма почестями і стравами. Наближався світанок, і в холодному місячному сяйві було видно, як землю щораз густіше вкриває сніг. Налітав вітер, спускаючись з верхів’я сосен. Синє і біле вбрання співаків не прикрашало навколишнього краєвиду. Не відрізнялися яскравістю і штучні квіти на їхніх головах, але в садибі на Шостій лінії все інше здавалося настільки вишуканим, що люди відчували, ніби наповнюються новими життєвими силами. Серед багатьох співаків найпривабливішими були Юґірі та сини міністра Двору. Небо світлішало, падав легкий сніжок, а в холодному повітрі лунали дзвінкі голоси співаків, що виводили пісню «Бамбукова річка». Шкода тільки, що їхніх граційних рухів і чудових голосів не можна зобразити на картині! З-під завіс, ніби змагаючись між собою, виривалися яскраві жіночі рукави, які здавалися «весни вбранням[81]», що пробивається крізь легку світанкову млу. То було дивовижне й радісне видовище. І хоча незвичні головні убори співаків, їхні гучні вітальні крики й кумедна поведінка применшували красу мелодій, учасники ходи, як завжди, поверталися додому з винагородами.