Всего за 319 руб. Купить полную версию
Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.
«Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», – сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:
Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.
відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура[67], а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.
Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дівчатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.
«Бо в саду, де його не чути…»[68] – написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.
«Напишіть відповідь самі, – сказав він. – Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» – і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.
написала вона так, як підказало її юне серце.
В Літніх покоях Ханацірусато, які Ґендзі відвідав після Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча ніщо – мабуть, тому що до літа було ще далеко, – не привертало до себе уваги, кожна дрібниця, проте, свідчила про тонкий смак господині. З плином років Ґендзі не втрачав до Ханацірусато щирої прихильності. Щоправда, він давно вже не залишався на ніч в її покоях, але підтримував з нею дружні стосунки, які рідко коли можна зустріти між чоловіком і жінкою. Вони розмовляли через завісу, але коли він злегка відсував її вбік, жінка не ховалася. Вона була в подарованому наприкінці року неяскравому вбранні, яке їй справді личило. Її волосся трохи порідшало. «Мабуть, їй не завадила б невелика накладка, – подумав Ґендзі. – Можливо, інший вважав би її некрасивою і невартою уваги, але я відчуваю задоволення від того, що дбаю про неї. А що сталося, коли б вона, як вітрогонка, відвернулася від мене?..» Щоразу, зустрічаючись з нею, він тішився і своєю великодушністю, і її спокійною врівноваженістю. Після того як вони по-дружньому поговорили про події минулого року, Ґендзі перейшов у Західний флігель, де оселилася панна Тамакадзура.
Хоча дівчина ще не зовсім обжилася на новому місці, оздоблення її покоїв свідчило про її вишуканий смак. Навколо снували миловиді, ошатно вдягнені дівчатка-служниці. Доросла прислуга також була досить численною, і, хоча деяких потрібних домашніх речей ще не вистачало, про кращу оселю дівчина й мріяти не могла. Сама вона в золотистому вбранні просто світилася своєю яскравою, без найменшої вади, красою, що аж очі вбирала. Волосся, трохи поріділе на кінцях, мабуть, від болісних переживань упродовж довгих років, проведених у глушині, м’яко спадаючи вниз, справляло цілком свіже враження, і Ґендзі мимоволі подумав: «А що, якби я не взяв її під свою опіку?..» Видно було, що він не готовий з нею розлучатися. Хоча дівчина звикла до частих зустрічей з Ґендзі, але, відчуваючи незвичність їхніх стосунків, жила немов у сні, а тому не відкривала йому своєї душі й цим збуджувала його цікавість.
«Мені здається, ніби ви живете в нас уже багато ро- ків… – сказав Ґендзі. – І мені приємно вас бачити. Я радий, що здійснилася моя давня мрія. Сподіваюся, що й ви почуваєтесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навідалися в Південні покої і там разом з юною панночкою, яка тільки починає вчитися грати, вправлялися б у грі на кото. Там ніхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».
«Зроблю так, як ви бажаєте…» – з готовністю відповіла Тамакадзура.
Пізнього вечора Ґендзі зайшов до пані Акасі. І коли відчинив двері галереї, то відчув, як крізь завісу перед її покоями на нього війнули чарівні пахощі, що свідчили про шляхетний смак господині. Її самої не було видно. «Де ж вона?» – здивувався Ґендзі, озираючись навколо. А коли помітив розкидані всюди списані аркуші паперу, взявся їх розглядати. На подушці-сидінні з білої китайської парчі в красивій облямівці лежало гарне китайське кото, в курильниці тонкої роботи диміло куриво «дзідзю», яке набувало особливої вишуканості, проникаючи в кожний куток і змішуючись з куривом «ебіко»[69]. Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Ґендзі зміг оцінити вишукану майстерність авторки. Пані Акасі писала простим і разом з тим приємним скорописом, уникаючи занадто складних знаків.
Мабуть, її схвилювала відповідь «паростка сосни», і вона, згадуючи зворушливі старовинні пісні, написала:
і додала: – От і дочекалася його голосу…»[70] А коли Ґендзі прочитав слова: «Мій дім стояв під пагорбом…»[71], то, зрозумівши, що пані Акасі написала їх для власної розради, засяяв чарівною усмішкою. Він узяв пензель і вже хотів дописати щось від себе, як раптом вона увійшла. Як і раніше, трималася скромно й шанобливо. «Іншої такої немає в цілому світі!» – подумав Ґендзі. Її волосся, що м’яко спадало вниз, виразно виділяючись на тлі білого одягу, додавало їй такого чару, що він вирішив заночувати в її покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрість інших жінок і давати їм привід думати, що він віддає перевагу пані Акасі. Та найбільше образилися жінки з Південних покоїв пані Мурасакі.
Ще вдосвіта Ґендзі пішов додому, вкрай засмутивши пані Акасі тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настрої, Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, сказав: «От дивина! Учора ввечері за розмовою зморила мене дрімота, як малу дитину, але ніхто мене не розбудив…» Однак, не діставши виразної відповіді, невдоволений, він ліг і, поки сонце не піднялося високо в небі, вдавав, що спить.
Оскільки цього дня, другого дня Нового року, відбувався Прийом високих гостей, то під цим приводом Ґендзі вирішив не зустрічатися з дружиною. У садибу на Шостий лінії, як завжди, прибули високі вельможі й принци крові. Звучала прекрасна музика, а подарунки і винагороди не мали собі рівних у світі. Гості трималися гордовито і самовпевнено, але ніхто з них не міг зрівнятися з господарем. І хоча кожен виділявся серед інших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всі вони блякли поряд з Великим міністром. І службовці низьких рангів, і юнаки із знатних родин були схвильовані, бо потай тішили себе надіями на прихильність панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибі на Шостій лінії була, як ніколи, особливою. Вечірній легіт розносив пахощі квітів, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутінки, задзвеніли струни й почулися голоси, які заспівали пісню «Цей палац…»[72]. Вона викликала таке захоплення, що наприкінці до співаків приєднався і сам Ґендзі. Взагалі, як тільки він до чогось долучався, то під його впливом, наче від чудесного сяйва, яскравішали барви і звуки.