Всего за 319 руб. Купить полную версию
На світанку жінки повернулися у свої покої. Великий міністр, трохи поспавши, піднявся, коли сонце стояло зовсім високо.
«Голос у нашого Цюдзьо[82] нічим не гірший, ніж у Бен-но сьосьо. Справді ще ніколи в світі не народжувалося стільки талантів. Може, в стародавні часи люди і були вченими, але в мистецтві вони не досягали рівня наших сучасників. Я виховував сина змалечку таким чином, щоб він насамперед годився для державної служби, а тому старався вберегти його від легковажної поведінки, яка займала стільки місця в моїй юності, хоча, напевне, хотів, щоб у його серці жила любов до прекрасного. Бо незворушна суворість, навіть чисто зовнішня, справляє неприємне враження», – думав Ґендзі, задоволений сином.
Тихенько наспівуючи «Десять тисяч років[83]», він сказав: «Коли вже тут жінки зібралися, то не завадило б і музику послухати, і бенкет у вузькому колі влаштувати». І він звелів вийняти кото й біва з прекрасних футлярів, і, струснувши з них пил, підтягти ослаблі струни. Звичайно, жінки залюбки взялися виконувати його побажання.
Метелики
Головні персонажі:
Ґендзі, Великий міністр, 36 років
Акіконому, Імператриця-дружина, 27 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, вихованка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея
Мурасакі, пані Весняних покоїв, 28 років, дружина Ґендзі
Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі
То-но цюдзьо, міністр Двору, брат Аої, першої дружини Ґендзі
Касіваґі, Уцюдзьо, син міністра Двору
Юґірі, Цюдзьо з дому Великого міністра, 15 років, син Ґендзі
Хіґекуро, Удайсьо, шанувальник Тамакадзури
Минув двадцятий день третього місяця, а в саду перед Весняними покоями Мурасакі так пишно, як ніколи, цвіли квіти, дзвінко співали птахи, що в інших покоях жінки дивувалися: «Чому це тут весна все ще в повному розквіті, коли в інших частинах садиби все вже перецвіло?»
Жалкуючи, що молоді жінки не можуть милуватися зблизька деревами та зеленим мохом на пагорбі серед ставка, Ґендзі велів, спорядивши, спустити на воду китайські човни, побудовані за його вказівкою, і того ж дня влаштувати «концерти у човнах» за участю музикантів з Імператорського палацу. З цієї нагоди у садибу на Шостій лінії прибуло чимало принців і високих вельмож.
Саме в той час в Осінні покої садиби на Шостій лінії переїхала Імператриця-дружина Акіконому[84]. І тоді у Мурасакі, пані Весняних покоїв, майнула думка, що тепер вона має добру нагоду відповісти Імператриці на пісню про сад, що «ніяк не діждеться весни…»[85]. Та й Ґендзі дуже кортіло показати Імператриці прекрасний квітучий сад, однак вона, особа такого високого становища, не могла прийти сюди запросто, лише для того, щоб помилуватися квітами, а тому натомість послала у човен на ставку Осінніх покоїв своїх служниць, молодих жінок, чутливих до краси природи. Південний ставок Осінніх покоїв сполучався зі ставком Весняних покоїв, і тільки невисокий пагорб служив між ними межею. Обігнувши його, служниці Імператриці опинилися в саду Мурасакі, де у східному павільйоні для риболовлі вже зібралася тамтешня прислуга.
Човни із зображеннями дракона й білої чаплі були розкішно прикрашені в китайському стилі. Ними правили хлопчики в китайському вбранні, із закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служниці Імператриці опинилися посеред ставка, їхнім очам відкрився сад, який настільки вразив їх дивовижною красою, що їм здалося, ніби вони потрапили в якусь невідому країну. Човни зупинилися біля скелі в невеликій затоці острова, де навіть прості камені здавалися наче намальованими на картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].
Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.
Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними сходами, де зеленів прекрасний мох. Принци крові та високі вельможі влаштувалися на галереї зі своїми інструментами в руках. Коли одні музиканти, серед яких були справжні майстри, заграли на флейтах в тональності «содзьо»[92], до них одразу приєдналися другі з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодією. А як залунала мелодія пісні «О, який благословенний день!», навіть неосвічений простолюд відчув раптом, що попри все в цьому світі варто жити, й, протиснувшись біля воріт між кіньми і каретами, уважно слухав, випромінюючи усміх. Напевне, люди розуміли, що у весняному саду все було прекрасним – і небо, і звуки музики, і весняні мелодії. Розважалися вони так усю ніч до світанку. Змінивши тональність, виконали п’єсу «Радію весні»[93], а потім принц Хьобукьо своїм гарним голосом заспівав «Зелену вербу»[94]. Йому підспівував і сам господар – Ґендзі.
Хоча весняне світло завжди наповнювало садибу Ґендзі, дехто з придворних відчував невдоволення через те, що в ній не було молодої особи, здатної хвилювати серця[95]. Та от недавно розійшлася чутка про незвичайну красу панни із Західного флігеля, якою начебто пишався сам Великий міністр. І, як можна було сподіватися, знайшлося чимало людей, які мріяли про її прихильність. Одні, що були про себе дуже високої думки, шукали посередників, щоб натякнути панні в листі про свої наміри або навіть відкрито заявити про них. Інші, молоді придворні, не сміючи виявити своїх почуттів, згорали від таємної пристрасті. Серед її залицяльників опинився і Уцюдзьо[96], син міністра Двору, який і не підозрював, що насправді дівчина – його старша сестра. Відкрито зацікавився панною і принц Хьобукьо, який після смерті головної дружини, господині Північних покоїв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи ніби сп’янів, з гілкою гліцинії на голові й грайливим виразом обличчя, він справляв вельми приємне враження. Ґендзі, в душі задоволений тим, що його сподівання справдилося, удавав, ніби нічого не помічає. Коли чаша з вином дійшла до принца, він, вдаючи розгубленого, став відмовлятися: «О ні, вже досить… Я давно пішов би, якби не давала мені спокою одна думка…
Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:
Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.