Чи не з перших років свого музичного життя пісня почала втрачати своє авторство і виконувалася чи не повсюдно як народна. Хто її тільки не співав. Автор музики спокійно дивився на це: комусь вдавалося, комусь – ні. Коли ж її виконав Дмитро Гнатюк, композитор відчув, що написав щось надзвичайне і хвилююче. Також відома у виконанні Анатолія Солов’яненка, Анатолія Мокренка, Ігоря Кушплера, Олександра Василенка та інших співаків.
В одній із передач Львівського радіо Анатолій Кос – Анатольський розповів історію створення своєї пісні на вірш Івана Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Композитор довго не наважувався братися за тексти Тараса Шевченка чи Івана Франка, вважаючи це великою відповідальністю для себе. За його словами, своєю мелодією він прагнув передати щиру лірику вірша, поруч з тим його привабив і закладений у тексті драматизм. Так з’явився прекрасний твір, який здобув велику популярність.
Закономірно й те, що саме пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірш Івана Франка стала музичним символом самого Анатолія Кос – Анатольського, його «візитівкою». Цей елегійно – лагідний, водночас бентежно – схвильований твір став перлиною української вокальної лірики.
Пісня про рушник
Вірш Андрія Малишка
Музика Платона Майбороди
Платон Майборода 1958 року працював над музикою до кінофільму «Літа молодії», де в невеличкому епізоді герой картини частує свою подругу сніданком, дбайливо загорнутим матір’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексій Мішурин запропонував уникнути звичайного побутового діалогу, а дати музично – узагальнений образ материнської любові, музичний символ материнського напутнього слова, яке світить юнакові на життєвому шляху. Ця ідея сподобалася композитору, а також його приятелю Андрієві Малишку, який мав написати пісенний вірш.
А ось як у деталях про народження безсмертного твору розповідає Андрій Демиденко, йому пощастило брати інтерв’ю у Платона Майбороди для газети «Молодь України» на початку 1970–х. Ще зовсім юний поет сидів у робочому кабінеті композитора, дещо згодом зайшла до них мати пісняра Одарка Єлисеївна, занесла чай і сіла на стілець, щоб перепочити: «Під час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларіоновичу, декілька слів, будь ласка, про пісню «Рідна мати моя». Кого першого запліднила ідея створення? Як довго ви зі своїм другом і побратимом поетом Андрієм Самійловичем Малишком її писали? Платон Іларіонович крутнув головою: «Та я вже стільки про неї наговорив…»
Тут раптом озивається Одарка Єлисеївна: «Андрійчику, синку! Давай я тобі все розкажу так, як було. Бо й все проходило на моїх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тоді ще в одній квартирі. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються між собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скільки я ночей не доспала, скільки тебе, Платошо, і твого брата Жору проводжала в дорогу, скільки своїх очей я виплакала вам услід…» Вони зиркнули один на одного, потім глянули на мене, і зразу ж стали – мов їх підмінили. Й не зронивши ні слова, зачинилися. І вже не виходили – ні опівдні, ні ввечері… Я ж переживаю…
Під ранок прочиняю двері: а там диму – хоч сокиру вішай. А за роялем, бачу, сидять мої хлопці – голі по пояс, але щасливі, мов діти. Коло них порожніх пляшок – ну, ціла батарея… А загледіли мене – разом підбігли, взяли за руки і почали навперебій – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».
Платошка відкашлявся й почав першим: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…» Затим, як умів, співав Андрюша. Далі вдвох. Я ж слухала й слухала… А потім ми обнялися втрьох – і вже не стримували сліз… Отак це, синку, було».
Музичний художній фільм «Літа молодії» (кіностудія ім. О. Довженка) став лідером прокату 1959 року – 36,7 млн глядачів. У ньому вперше прозвучала «Пісня про рушник» з голосу Олександра Таранця.
А льон цвіте
Вірш Василя Юхимовича
Музика Івана Сльоти
Випускник хорового відділення Одеської консерваторії Іван Сльота приїхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантові судилося заново створювати ансамбль пісні і танцю «Льонок». Невдовзі народилася і знакова пісня – «А льон цвіте…» «У ті часи льони фігурували не лише в піснях, – зізнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заїхали ми в Сімаківку, що в Ємільчинському районі на Житомирщині. І зненацька перед очима відкрилось неосяжне море синьо – блакитного квітучого льону і пахучого хмелю… Усе голубіло, червоніло, зеленіло, цвіло на полях. Поруч із селом я угледів дерев’яну садибу. Там поралась немолода жіночка. Я вийшов з автобуса, розгомонівся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо відколи поховали батька, спілкуватися доводилось переважно з сільськими жінками. Виявилось, що вона – льонарка в місцевому колгоспі. Чоловіка не діждалася з війни. А син учиться в місті і до матері озивається дуже рідко.
З тієї розмови одразу й навіялось – «А льон цвіте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це мої слова, які згодом стали початком приспіву. Сів я в автобус із думкою про нову пісню…
Обмірковував слова. Хоч мелодії ще не було, я був упевнений, що вона десь існує і готова будь – якої миті злетіти, тільки – но з’явиться віршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’яті поетів, згадав знаного вже поета – пісняра Василя Юхимовича. Працював він у Києві заступником редактора журналу «Україна». Буквально через день – два вирушив до нього із своєю «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповів про організацію нового «Льонка» і повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранці пролунав телефонний дзвінок від Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали і гордо вставали, Наслухали сини, Скільки літ їм зозулі кували…» Я швиденько записав ці слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не відразу нам сподобався – сперечалися, шукали варіанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнівався. Взявся сам його дописувати. Хоча тоді ще поезією по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пісні з’явилися такі рядки: Знов розквітли льони У поліськім краю голубому, Повертались сини, Як герої до рідного дому…
Вона з тих пісень, яку з першого ж виконання вважають народною. Її виконують як в «офіційних обстановках», так і в «неофіційних» – на весіллях, на хрестинах. І за столом, і під столом, і в трамваях, і в тролейбусах, і в метро.