Михайло Ткач справді не лукавив, сказавши чесно, що до Марічки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пісня набула шаленої популярності, усіх цікавило, хто ж ця Марічка. У травні 1954 року поет разом зі своїми одногрупниками з Чернівецького медичного інституту приїхав на практику у буковинську районну лікарню селища Путила. Студентів поселили у медичному закладі, а харчувалися вони у лікарняній їдальні, де об’єктом загальної уваги для молодих людей стала 18–літня красуня – кухарка Марічка. Дівчина справді любила свою роботу, та й щоразу смачно і тепло все було приготовлено її подругами. І для хворих, і для практикантів. Для більшої довіри і теплішої уваги кухарів попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марічки вірш – посвяту. Марічка, яка мала на той час хлопця, про якісь почуття з Михайлом і не мріяла. Він – також. Ткач вичекав, і уперше прочитав своє творіння з уваги та поваги на святі виходу на полонину (остання неділя травня), де зі сцени зробив прем’єру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марія Федорівна (у заміжжі – Киселиця) була заскочена від почутого. Коли вслухалася у перші рядки, і далі – до останніх слів, їй стало радісно і приємно, що це – про неї. Не могло бути ж інакше!
«Мене часто запитують про рецепт написання «Марічки». Він досить простий, – зізнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроці історії у Чернівецькому музучилищі, де я навчався, викладач навів слова російського композитора Михайла Глінки: «Ми, кампазітари, нє пішем новую музику, а бєрьом народноє творчєство і аранжируєм єво». Я над цими словами задумався і за основу нової пісні взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цікавий колорит і була тоді шалено популярною. І справді, вступ до «Марічки» ідентичний. Виявляється, те, що взято від народу, перевірено і відшліфовано роками, приречене на дивовижний успіх. Таке трапилося згодом з «Марічкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змінив усе, окрім початку».
Ми підем, де трави похилі
Вірш Андрія Малишка
Музика Платона Майбороди
Створювалася пісня восени 1955 року. Мало хто пам’ятає, про що йшлося у кінофільмі «Долина синіх скель», а от пісню «Ми підем, де трави похилі» (вона звучить на самісінькому початку) знають, мабуть, усі – і ті, хто був молодим у часи створення фільму, і ті хто юний нині.
Варто сказати, що увесь поетичний доробок Андрія Малишка від природи глибоко пісенний. Поет жив у пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Андрій Самійлович і співаком був гарним, мав ліричний баритон. Ще школярем він відіграв не одне обухівське весілля, у тому числі і свого старшого брата Сергія. Так, як співав народні пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під час співу. Що ж до Платона Майбороди, то його музика – ціла епоха відродження та розквіту української пісні. Його неповторний стиль – це спалах одкровення, безмежний мелодизм і відкритість інтонацій, що линуть від серця до серця. Не часто так буває, що за окремою піснею постає цілий народ. Саме такими є пісні Платона Майбороди, вони вросли у наш український національний ґрунт назавжди. Концерти композитора сприймали як музичну розповідь про Україну, про красу її природи, про одвічні цінності українського народу: мамин рушник, спітнілу від важкої праці сорочку сільського трударя, стежину, що веде від рідної домівки у великий світ. Промова композитора до аудиторії ставала продовженням його музики. Він завжди шкодував, що мало встиг зробити для своєї України…
Похмурими дощовими вечорами тієї осені збиралися Андрій Малишко і Платон Майборода у затишній квартирі композитора й імпровізували. Один перебирав клавіші рояля, добираючи мелодичні звороти, барвисті гармонії, а другий упівголоса зіставляв віршовані рядки. Раптом одна з мелодій привернула увагу обох. Її повторили. Спробували проінтонувати з словами. І народилася пісня. Вона складалася швидко, так швидко, що у поета навіть не було часу пошукати чистого аркуша паперу, щоб записати слова. І він записав їх на коробці від цигарок «Казбек». Ця коробка довший час зберігалася в композитора як реліквія, що нагадувала про ті натхненні осінні вечори.
Своїм м’яким баркарольним пульсуванням супровід пісні ніби малює поетичну картину присмеркових Карпат, передає барви весняних гір, шум гірської ріки, де відбувається перше побачення.
Щодо фільму, його знято Київською кіностудією художніх фільмів (режисер Микола Красій, сценарій Юрія Мокрієва), а головну роль зіграв Анатолій Вербицький, а в епізодах можна побачити Андрія Сову. Сюжет «Долини синіх скель» такий: Василь Рубан, який закінчив геологічний факультет, вирушає на роботу в Закарпаття. Тривалі пошуки нафти в Карпатських горах не дають успiху. Літній інженер запевняє Василя, що нафти тут немає, але молодий геолог не здається.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня
Вірш Івана Франка
Музика Анатолія Кос-Анатольського
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» Іван Франко написав на зразок української народної ліричної пісні «Ой ти, дівчино, горда і пишна…» Каменяр описує красу дівчини, використовуючи фольклорні мотиви і порівняння, властиві рідній народній пісні. Вірш увійшов до збірки поезій Івана Франка «Зів’яле листя», що вийшла 1886 року (поетові якраз сповнилося 30 літ).
Івана Франка ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все – таки більше, ніж любили. Очевидно тому, що був він вічним нонконформістом (non – conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. А якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро – угорського уряду про співпрацю, у нього не було б жодних матеріальних клопотів. Проте Іван Якович натомість вибрав тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і, що найболючіше, свої – українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися.
У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять і впертий, твердий характер, що не сприймав подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.
До сторіччя з дня народження Вічного революціонера, 1956 року, композитор і викладач Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (тепер – Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка) Анатолій Кос – Анатольський написав пісню – романс «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», який уперше прозвучав на ювілейному концерті на честь Івана Франка. Звісно, як свідомий галичанин, якого завжди кликав до боротьби за українську мову, культуру, звичаї, пісню велет нескореного духу, Кос-Анатольський не зміг не написати щось на Франкові слова. Тим паче, відчуваючи і знаючи, що Господь його наділив так щедро мелодичним даром.