«Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті».
Залишені квіти
Вірш Володимира Івасюка
Музика Валерія Громцева
«Залишені квіти» народилися влітку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерія Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гітару і пішли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Від романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодію і хотів її показати Івасюкові. Узяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»
За півгодини приспів був готовий. Але замість звичайних римованих куплетів Івасюк запропонував несподіваний хід – речитатив під ліричну мелодію – і пообіцяв його написати. Таке наспівне декламування, на думку Володі, мало гарно лягти на ніжну мелодію. Чи не щодня я наполегливо цікавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя відповідав: «Старий, тут поспішати не можна. Написати таке – не менш важко, ніж вірш». Івасюк працював чотири місяці. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володі, і казав він його лише найближчим і найвірнішим друзям.
Хоч ми й однолітки, ледь не від початку нашої дружби, а нам було тоді по 20 років, Івасюк неодмінно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого від себе на 16 днів.
Скільки разів Володя переробляв текст – невідомо, бо чорнові варіанти завжди знищував. І ось одного дня він приніс довершений пісенний вірш під назвою «Залишені квіти». Уперше цю пісню виконав ансамбль «Карпати», а точніше – один із наших солістів – Леонід Пашенько.
Нині не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моєї пісні. Усі знають Володю як обдарованого композитора, але він також мав Божий дар і до пісенного слова. Чи тоді був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрібні й підбадьорливі слова, чи щось інше. Але так сталося. І слава Богові за це.
«Залишені квіти» звучали на всіх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярність пісня отримала з голосу Василя Зінкевича. Він заспівав її у супроводі «Смерічки» Левка Дутковського у музичному фільмі «Червона рута» в серпні 1971 року. А незабаром пісню взяла до свого репертуару й Софія Ротару.
Під час відкриття у Чернівцях вулиці імені Анатолія Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зіграв «Залишені квіти» – улюблену пісню свого чоловіка. Наш хіт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубі грав саме він.
В оригіналі пісня розрахована на чоловіче виконання. Ротару переробила текст по – своєму, тому й вигадала іншу назву – ”Жовтий лист”».
Зоряна ніч
Вірш Анатолія Кос-Анатольського
Музика Анатолія Кос-Анатольського
Один з яскравих, самобутніх і активних композиторів, один з родоначальників української естради Анатолій Кос – Анатольський своє натхнення постійно шукав і знаходив у вирі життя, в людських долях, у народній пісні, класичних надбаннях. Він завжди пам’ятав про життєствердну силу багатовікових традицій. І учнів своїх закликав берегти їх, адже в них запорука єдності поколінь, роз’єднаних часом, зв’язок з минулим і водночас із майбутнім. Що встиг зробити із задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творів, сто критичних статей з питань музики, літератури, культурно – громадського життя.
Овдовівши в 1961 році, композитор через шість років одружився вдруге. Молода дружина Надія Опришко – Кос народила йому двох синів – Анатолія та Адріана. Разом прожили майже 17 щасливих років. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодій дружині – 22.
«Різниця в 36 літ мене ніколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, підтягнутий, вишуканий, з інтелігентним вихованням і шляхетними манерами, – визнає Надія Кос. – Як більшість тодішніх освічених галичан, Анатоль перфектно знав кілька мов – німецьку, польську, англійську, французьку, італійську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекрасні мелодії, які ставали класикою української культури. І справді, таких пісень було дуже багато. «Зоряна ніч», «Серпневі ночі», «Чому ти місяченьку, жмуриш око» …Воно все кипіло і бурлило в ньому і рвалося на волю. І вірші, і мелодії. Мабуть, закономірно, що найкраще йому вдавалися пісні на власні вірші. Писав переважно вночі, до третьої–четвертої години. А потім неодмінно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала і дмухала на нього.
«Зоряна ніч» написана улітку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив мені. Тоді мешкала у Стрию, Анатоль – у Львові. Ми обумовилися зустрітися у курортному Гребенові, що в шести кілометрах від районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приїхати не змогла. Якраз починався наш романтичний період кохання. Звісно, що попередити Анатоля не могла, не було тоді таких засобів. Він залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душі. Щоб не впасти у ще більший відчай, узяв аркуш паперу, ручку і під враженнями того зоряного вечора, під впливом думок, переживань, почуттів, емоцій почав писати: «Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє…»
Так народжувалася «Зоряна ніч». Я все – таки приїхала наступного дня. Ми сиділи на терасі, щасливий Анатоль дав мені не тільки текст, а й мелодію нового твору. Це було душевно і зворушливо.
Першою заспівала я. Для Анатоля. Пізніше виспівало «Зоряну ніч» тріо Мирослава Скорика «Чарівна скрипка», згодом шедевр з неї зробили сестри Байко, а невдовзі вона потрапила до репертуару київського вокального ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада.
Тепер же думаю, що було б, коли приїхала до Гребенова вчасно? Не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі»! На все воля Господня. І на такі пісні також…»