Два кольори
Вірш Дмитра Павличка
Музика Олександра Білаша
Аранжування Едварда Раковича.
Високосний 1964 рік. 29 лютого. Київ. З’їзд комсомолу України. Серед обраних у Верховній Раді УРСР (тоді парламентську залу використовували для компартійних та молодіжних зібрань) сидять і нудьгують композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. Роздивляються навкруги, вишукуючи вродливі обличчя українських красунь – делегаток. Раптом погляд Білаша на мить зупиняється від побаченого: попереду сидить красиве Боже створіння з накинутою на плечі хусткою. На чорному тлі – червоні троянди, такі яскраві, що виїдали очі! «Бачиш оту жіночку? – спитав він Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне і чорне…» «Червоне – то любов, а чорне – то журба», – відповів експромтом Дмитро Васильович.
Поет побачив перед собою гарні плечі гарної жінки. Це була тодішня ланкова – кукурудзівниця села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Люба Молдован (пізніше вона стала відомою вченою в галузі сільського господарства, доктором наук). Люба – буковинка і на з’їзд приїхала в маминій, а може, й бабусиній шаліновій чорній хустці з великими червоними трояндами. Поєднання чорного і червоного кольорів ніби кричало з хустки красуні і кликало композитора і поета.
І Дмитро Павличко нагадав собі такі хустки у його Стопчатові, що у Косівському районі на Івано – Франківщині. Нагадав і вишивані сорочки, в яких сам ходив. Окрім цього, хустка Люби навіяла спогад про батькову улюблену пісню, що вишита хустка любить молдаван. Від тих спогадів поет на тому з’їзді на колінах написав першу строфу: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними, Червоними і чорними нитками…»
І відчув, що написав важливі слова. Про це повідомив своєму другові: «Сашо, пишеться пісня!» Прочитав йому написане. Білаш від почутого запалився і підскочив. Щоб піймати той дух, який був коло творців і мав надихнути, вони відчули що в з’їздівській залі це не вдасться. Вискочили з «урочистості» й поїхали до Будинку творчості композиторів у Ворзелі, що під Києвом. Саме тоді Білаш мав там свою кімнату і перебував певний час на відпочинку. Звісно, що для праці та натхнення стояв рояль, і пісня народилася за півгодини. Заспівав її сам маестро Олександр Білаш.
Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було. А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому…» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що – з тюрми повертається?» Художня рада відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо.
Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк, адже був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до комуністичних «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу і його подачі. Пісня досить швидко полетіла за океани і моря. Її співали в Канаді, Америці, Аргентині, Австралії. Всюди…
Задивляюсь у твої зіниці
Вірш Василя Симоненка
Музика невід. автора
Нині складно зрозуміти, як так сталося, але автор музики до пісні–гімну Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці» залишився невідомим. Збігають роки, пісня звучить, а так ніхто і не зізнався, що він народив ще один шедевр і поставив ще один вдячний пам’ятник Василеві.
Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне звучить багатомільйонною тривогою за рідну неньку. Складно навіть передати ті почуття, які він відчув, написавши готовий текст. Як і складно передати те, що б Василь відчув і що б писав, живучи у нинішні дні. І якою він би бачив свою Україну. Чи сприйняв би її!? Чи знову йшов у бій за «її життя, її права»!?
У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підґрунтя майже всієї громадянської лірики.
Поезія Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» починається рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана – Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, якою пишається, заради якої творить. Гордо й відверто заявляє поет, що Батьківщина для нього – найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом Батьківщини.
Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері–України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина – патріота й матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо горда і вродлива», «нене».
Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, точніше з очей матері–України. Ліричний герой схиляє голову перед матір’ю. Україна XX століття постає перед зором свого сина: «Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік».
Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якій іде мова про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!»
Задля Батьківщини творчість поета – ті самоцвіти – перли, які віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя: