Безумовно, поема «Розстріляне безсмертя» – це твір, у якому непропорційно поєднано талановито написані фрагменти та окремі не дуже вдалі сторінки.
Чимось подібною за змістом до поеми «Розстріляне безсмертя» є поема «Слово» (без дати; написана орієнтовно десь на початку 1960-х років), у якій В. Сосюра дає негативні характеристики своїм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гільдіну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Пріцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнійчуку, Н. Рибаку і стриману, з деякими доріканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичині. Цей твір присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплі слова. У доброзичливому тоні В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мій брат! // Людина! Світла ти людина, // і слів, і діл аристократ. // Це не Бажан і не Тичина»), М. Гарцмана. Останній, наприклад, удостоївся поваги В. Сосюри, бо живе «у підвалі // з двома дітьми і без штиблет, // хоч він справжнісінький поет. // Поет, як кажуть, то від Бога, // Куди там Феферу до нього!..»
Більшість письменників В. Сосюра наділив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкішних п’ятикімнатних квартирах, одержували високі гонорари, незважаючи на свої скромні літературні таланти.
Талант ліричний і дерзновенний
Пригадується, як іще в студентські роки, у другій половині 1960-х, ми мало не з-під поли читали окремі твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже тоді ходили по руках, поширювалися у списках.
22 травня 1967 р., під вечір, біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві зібралося чимало людей, переважно студентської молоді. Читали твори Кобзаря, співали пісень на його слова. Не було промов і національних прапорів, але всіх читців фотографували, поміж натовпом сновигали нишпорки в цивільному, а довкола Шевченківського парку, як з’ясувалося потім, був «частокіл» міліції.
І от один із промовців почав читати вірш В. Сосюри «Юнакові». Загальна атмосфера була напруженою. Правоохоронці намагалися стягти когось із газона, а той навмисно (демонстративно!) не піддавався. Було зрозуміло, що шукали привід для конфлікту, провокуючи на це тих, хто зібрався пошанувати пам’ять Т. Шевченка.
Лунає поезія В. Сосюри, а до читця наближається (по газону!) кілька міліціонерів у високих чинах.
І тут «сини», чи точніше – прислужники Росії, скрутили промовця і потягли до машини. Туди ж волочили ще кількох, без сумніву, спровокованих на конфлікт із правоохоронцями. Натовп ринув від пам’ятника до червоного корпусу університету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника і, порадившись, вирішили піти до будинку Центрального комітету партії, щоб висловити протест тодішньому першому секретареві Петру Шелесту. Вирушили невеликими групами, йдучи до Хрещатика хідниками бульвару Шевченка, але на розі кожного кварталу вже чатували міліцейські пікети, отож доводилося переходити на протилежний бік вулиці.
Був пізній вечір, однак на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожі зупинялися, цікавилися, що це за громади (загалом близько ста осіб) прямують у бік консерваторії. Вгору вулицею Жовтневої революції (теперішній Інститутській) ішли більш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли міліцейські пікети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною міліцейські та поливальні машини. До «білого дому» дійти не вдалося: міліція зуміла взяти демонстрантів у напівкільце, притиснувши їх до одного з будинків. У під’їздах, у підворіттях – всюди була міліція та особи в цивільному. Оточення було настільки щільним, що в гурті хтось знепритомнів. Поливальні машини з-за міліцейського кордону готові були «привести до тями» протестантів, які вимагали звільнення заарештованих і зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ і міністром внутрішніх справ. Приїхав на лімузині якийсь дебелий чолов’яга у вишитій сорочці, просив розійтися, обіцяв задовольнити одну вимогу – звільнити заарештованих. Нарешті зійшлися на тому, що звільнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всі повернуться. Так воно й сталося десь за північ, бо до студентського гуртожитку ми верталися пішки – була друга година ночі і транспорт уже не ходив.
Усі подальші двадцять років 22 травня, у день пам’яті Кобзаря, біля його пам’ятника горланили потужні репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речників вільнолюбної нації, започаткували гучний фестиваль «Київська весна», а кожного, хто покладав квіти до підніжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезія В. Сосюри стала причиною травневого конфлікту, адже то було нерівне протистояння: всесильного державного молоха – і нечисленної, переважно студентської молоді, яка кинула виклик цій людожерській системі, що після короткотривалої «хрущовської відлиги» знову нагулювала жир для здійснення нових репресій, розпочатих у середині шістдесятих років.
Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів у добу тоталітаризму, був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і навіть близьким до трагізму. Його особиста драма полягала в тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918–1919 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пізніше спричинилося до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в своїх споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» й «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту.
В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою і тому табуювали для сучасників, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той період визвольних змагань і участь у них – переховували у спецфондах. Навіть фахівці-дослідники не мали доступу до джерел, у яких відображений період його творчості (1918–1920).
Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші В. Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші такого змісту не могли увійти навіть до найповніших видань творів поета.
У спадщині В. Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду української літератури. Є вірші та поеми, що буквально збуджували суспільну свідомість – від пересічного читача або слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архівах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, російською – ГПУ) СРСР чи УРСР.
Із найповніших видань творів поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вірші й поеми із правдивим описом подій так званої громадянської війни в Україні, де мова йшла про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося після вивчення його творчого архіву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублікованих творів, серед яких найпомітнішою є поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо.