Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.
Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки ж пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача.
У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», не проголошуючи гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 р. (десятиліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало…» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціалізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучасникам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».
Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ України», який реально уявлявся йому не від фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмі тисячоліть» (навіть не від часів Київської Русі), – могли б скласти окрему книжечку під назвою «Любіть Україну». І то був би ключ до розуміння невеликого за обсягом вірша «Любіть Україну», де сконденсовано любов поета до Батьківщини.
І от – немов гроза на безхмарному небі – в газеті «Правда» від 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»…
А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкує статтю «“Правда” б’є по червоних в Україні»:
«Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офіційний орган Комуністичної партії, сьогодні піддав критиці Центральний Комітет Української Комуністичної партії за те, що він недостатньо переймається «ідеологічними питаннями».
Така критика міститься у довгій передовій, у якій «Правда» виносить догану відомому щомісячному журналові «Звезда» за те, що він надрукував націоналістичну поему «Любіть Україну», яку написав сім років тому В. Сосюра.
Передова, під заголовком «Проти ідеологічних перекручень у літературі», нагадала читачам про визначення Прем’єром Сталіним поняття совєтського патріотизму:
«Національні традиції народів поєднуються гармонійно у совєтський патріотизм зі спільними життєвими інтересами усіх трудящих у Совєтському Союзі».
«Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, пише газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту».
«Правда» зазначає: поема говорить про безбарвну, несучасну Україну безвідносно до інших національностей у «Совєтському Союзі».
«Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх», – говориться в передовиці.
Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші й дієвіші в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».
Але найдошкульніше «били» в Україні, згадуючи поетові його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому.
Творча спадщина В. Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені й неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучали з літературного процесу, забороняли, а значить – прирікали на забуття. Інші ж твори прискіпливо редагували. Із них вихолощували насамперед національну символіку, проблематику. Так, у поемі «Червона зима» (1921) було замінено колористично виразні поетичні образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).
До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.
В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».