Гальченко Сергій - Володимир Сосюра стр 7.

Тут іде повторення тексту, що є в автографі В. Сосюри з архіву Ю. Смолича («Сьогодні свайба у Степана…»), а далі цілком невідомі фрагменти:

(Махно впізнає Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»).

Пропуски в тексті, фрагменти якого не міг згадати О. Т. Лебедь, було позначено ним рядком крапок, а в дужках ним самим передано зміст того, що не збереглося в пам’яті.

Перші чотири розділи поеми В. Сосюри «Мазепа» було надруковано в журналі «Життя й Революція» (1929. – № 1. – С. 3 – 15). Після віршованого роману «Тарас Трясило» цьому другому твору на історичну тему, на жаль, не судилося бути повністю опублікованим за життя автора, а його творча історія розтяглася більш ніж на три десятиліття. У названому журналі друкувався лише початок твору із присвятою І. Микитенку, написаний у Харкові влітку 1928 р., а над рештою розділів (V – ХХVI), прологом і епілогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такої тривалої перерви В. Сосюра пояснює сам в автобіографічному романі «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неї, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик».

Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І. К. Микитенка Олег Микитенко у статті «Друзі чи супротивники?» (Київ. – 1990. – № 2. – С. 138–149). Він згадує, що в архіві його батька є «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» і двома віршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа». – С. Г.), як пише О. Микитенко, – займає 43 сторінки, всього на них міститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумніву, первісний авторський текст твору. На таку думку наводить і те, що окремі рядки (близько 30) в публікації журналу «Життя й Революція» постають інакше, ніж у рукопису, і те, що деяких фрагментів, які є в журнальному тексті, в зошиті немає».

О. Микитенко вперше опублікував за автографом 111 рядків окремої частини поеми «Мазепа» з підзаголовком «Провал». Стосовно історії тексту твору цей фрагмент має дуже важливе значення, оскільки з 1920-х рр. ніяких автографів цієї поеми досі не виявлено.

Із раннього варіанта поеми зберігся лише її «ембріон» – початок із чотирьох розділів, який В. Сосюра вніс до редакції, завершеної в 1959–1960 рр. Усі наявні в архіві поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками і вставками. У більшості авторизованих примірників тексту зафіксовано місце й дату написання твору: «Святі Гори – Харків (літо 1928 – літо 1930). Київ (осінь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)» (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 6, арк. 136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далі працював над поемою навіть у 1929–1930 рр., оскільки в його архіві не збереглося жодних слідів цієї роботи.

Остання редакція поеми має авторську присвяту дружині М. Г. Сосюрі, синові та онукам:

Не всі авторські спроби подати в поемі «Мазепа» об’єктивну картину реалій початку XVIII ст. з позицій сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовірно, умови тоталітарної держави і багатолітня перерва між написанням окремих частин твору. Але щирість, відвертість і громадянська мужність у розмові з читачем про найскладніші періоди історії України – це головні ознаки твору.

Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повної публікації поширювалася серед читачів як за авторськими примірниками, так і в списках. Зокрема, в одному з таких примірників, що згадується у статті В. Яременка «Малий штрих до великої проблеми, або Материк його душі», є присвята письменникові В. Минку:

В. Яременко публікує там само і текст вступу до поеми «Мазепа», скопійований у 1960-х роках за примірником, що зберігався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немає в архіві В. Сосюри.

Уперше повний текст поеми опубліковано в журналі «Київ» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) із супровідною статтею-дослідженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна літературна версія. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).

У складний повоєнний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертається до біблійної тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що їх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так він згодом назве епоху сталінського терору в листі до свого грузинського друга Георгія Наморадзе). Ці поеми за життя В. Сосюри опубліковані не були.

Усі названі твори надруковано в журналі «Київ» у 1990–1997 рр. На нашу думку, їх (за винятком поеми «Каїн») варто друкувати не лише в академічному зібранні творів поета, хоча художня невикінченість цих поем є очевидною.

Поему «Розстріляне безсмертя», як зазначено в рукописних і зведеному машинописному варіантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навесні 1960 р. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору («Махно», «Примаков») і визначено остаточний («Розстріляне безсмертя»). З приводу другого заголовка є й авторське пояснення у тексті цього чорнового незавершеного варіанта поеми:

Утім, авторський задум розширювався у процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого «забули» в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та інших. Згадки про них є доволі суб’єктивними.

У журналах «Україна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вітчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у «Вітчизні» – це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героїв», про що треба сказати ширше.

У передмові до публікації нами було дано пояснення: «“Героєм” поеми став П. Г. Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку В. Сосюри» (Вітчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягти публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вітчизна. – 1988. – № 5).

Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу ідентична як у рукописному, так і в авторизованому машинописному варіантах. До того ж серед рукописів В. Сосюри є ще дві епіграми на П. Воробйова («Небезпека» і «Ще є, щенята зінські…») та поетичне послання міністру культури України Р. Бабійчуку, в яких автор засуджує «продуктивну» діяльність цього чиновника. Звичайно, причетним (більшою чи меншою мірою) до колишньої владної еліти неприємно було читати такі критичні пасажі (не самі ж, ми, мовляв, це робили)… Об’єктивно коїлася-таки та наруга над українською літературою й мовою, і причетні мають визнати свою частку вини, – настав час відповідати і за свої вчинки. А поет, крім того, писав не заднім числом, він мав громадянську мужність у ті роки виступити зі своїм болем і гнівом.

В. Сосюра намагався, де вважав за потрібне, пом’якшити зміст деяких місць; вивчаючи один із машинописних варіантів, можна переконатися в тому, що він вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та інших письменників. Із записної книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не вніс до остаточного варіанта різко негативні характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.