Йшли ратники поволі й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня і вглядався в далину поля, що закурилося на обрії.
– Ідуть… Багато… Одна хоругва – в обхід!
Курява підкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонці; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.
Уже впізнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запідозрював нічого лихого – струджений батько вийшов зустріти доньку – і здалеку всміхався до свата. Івашко чіплявся поглядом кожного вершника та на жодному коні не догледів Орисі, і мурашки пробігли в нього за спиною: заложницею полишив?
– Чолом тобі, свате, – Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. – Як любо, що вийшов мене зустріти, – він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.
– Де Орися? – глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.
– Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…
Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.
«Невже він міг би… Але чому в один день – королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б – уночі перерізав би сторожу… Але ні – оцей товстун зважився б на таке?»
Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.
– Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, – простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.
– А що то за курява на обрії? – показав Івашко на захід.
– Кількоро чоловік моїх – дорога ж небезпечна, – почав насторожуватися Давидович.
Івашко зліз з коня.
– А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.
– Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, – уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.
– То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, – розвів руки боярин.
Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені – неповороткий став суддя.
– Я тобі допоможу, – підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два-три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.
– Старостинську грамоту показуй! – і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.
Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум’яття, уже рушив.
– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.
– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.
– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…
– Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.
Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.
Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.
Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.
<…>
«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб’ю Жигимонта і во православіє оберну Литво-Русь. І сталася битва під оними ж Ошм’янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…
Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам’ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом – у замку, і ще сотня – на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-післязавтра…
Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб’ють жінку кати…»
Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.
– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?
– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.
Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.
– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..
– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…
Осташко відвернув голову, схлипнув.
– Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Йди, Орисю, з матір’ю попрощайся. Обоє йдіть…
– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.
– Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока від паморозі трава в узголов’ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.
– Ти бачиш – білий кінь стоїть на груні…
– То туман, любий, то вранішній туман…
Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.
– Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…
Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.
Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.
Ще трохи ночі й першого кохання.
– Нікого у світі немає кращого за тебе.
А вже пора, скоро світатиме.
– Це не туман, це білий кінь стоїть…
– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі – то вічна розлука.
– Вертаймося…
Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато – браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.
Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл – багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.